Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
І нічого не помагало. Ніхто не знав причини наших поразок. Вгору глянути не наважувалися, а той, що дивився згори, бачив довкола тільки те, що бачив і до війни: зраду, панікерство і боягузливість. «Зрада», «зрада» шелестіло й сичало повсюди, розповзалося, мов пошесть, слово, од якого здригалися серця не тільки рядових бійців, а й загартованих воїнів з генеральськими погонами, у тих, хто пройшов Іспанію, Халхін-Гол, Фінляндію. Павлов зрадник, Кирпонос зрадник, маршал Кулик зрадник, сам Ворошилов мало не зрадник. Сталін знімав командуючих фронтами, віддавав під суд генералів, розсилав грізні накази: «Командуючому і членові Військової Ради, прокурору і начальнику Третього управління негайно виїхати в передові частини і на місці розправитися з боягузами і зрадниками».
Що ж виходило? В царя Третє отдєлєніє, в Сталіна — Третє управління. Вся історія — викриття зрадників? Ну, хай так. Не стану заперечувати, що цей упійманий тобою (хоч і пізно!) полковник — зрадник, якому не може бути прощення. Та хіба ж усі зрадники? і хіба два роки відступали і дійшли до самої Волги через зрадників? А де було верховне командування, і яке воно було, і чи було воно взагалі? Ти над цим не задумувався?
— Не мав часу задумуватися. Під Києвом пробило мені груди, потрощило ребра, чотири місяці госпіталю в Саратові, запасний полк, а навесні — Брянський фронт. Знов поранення, півроку в гіпсі, воювати довелося вже в Польщі. Так що я ніби й не відступав.
— Пощастило.
— Як подумаєш тепер, то й справді пощастило. Хоч було всього. Страшно й згадувати. Але ж терпіли всі, весь народ, уся країна. Не там шукали винних? А хто знав, де їх треба шукати? Візьміть того ж генерала Власова, особистий ад’ютант якого сидить у нас у підвалі. Хто б міг подумати, що Власов стане зрадником та ще яким? Він і командуючий РВА, і глава комітету визволення народів Росії, і глава так званого російського уряду. і це ж один з найкращих сталінських генералів, 99-а дивізія якого в сороковому році зайняла перше місце в Червоній Армії по бойовій підготовці, тридцять сьома армія, що нею він командував, відзначилася при обороні Києва, а двадцята армія, дана Сталіним під командування Власову, завдала рішучого удару фашистам під Москвою. і такий генерал зраджує і кидається в прислужники до Гітлера!
— Захотілося ще вище, — спокійно кинув Михно. — Виходить, що нутро в цього генерала кар’єристське від самого народження. і що ж: розгледіло це нутро пильне більшовицьке око? Викрило підлу душу? Не там шукали ворогів. Хто призначав Власова командуючим арміями, а тоді — заступником командуючого Волховським фронтом? Сам Верховний. Хто нагородив орденом Леніна ще до війни? Наш великий вождь. Які характеристики по службі мав Власов? Найблискучіші. Може, мав якісь зауваження? Єдине в сороковому році: звернути увагу на збереження і догляд за кінським складом. Це вже хтось з наших великих кавалеристів — Ворошилов або Будьонний. Дбати про коней. А про людей — як випаде. От він і «подбав». Кинув другу ударну армію в ржевських болотах, а сам — до фюрера на фрюшток. Я в концтаборах зустрічав з тої другої ударної, вважай, половину особового складу.
Здається, ми з Гаврилом Панасовичем починали знаходити спільну мову, хоч і повільно, нелегко, в химерних перельотах думок.
— Мене що вразило? — сказав я. — Вчора переглядав папери цього полковника Дремлюги, пише він у листі до дружини: «Андрій Андрійович з Малишкіним, Жиленковим, Трухіним учора довго й багато пили, але розум у нього лишився світлий, і в бесіді зі мною генерал сказав, що бог поможе нам перемогти більшовиків». і це пише в лютому сорок п’ятого! А в квітні, за три тижні до кінця війни, знов лист до дружини з Судет, десь там у горах в замку якогось фашистського туза Власов одружується з вдовою есесівця фрау Білен-берг, пишне весілля, німецький уповноважений при штабі «верховного правителя Росії» Штрік-Штрікфельдт передає поздоровлення від самого фюрера, генерал знов напивається до чортиків, але знову заявляє своєму ад’ютантові, що бог з ними і що вони неодмінно переможуть. Кого, де й коли — спитати б їх! і ось я думаю: хто з них божевільний — Власов чи цей його бородатий ад’ютант?
— А обидва. Ти ж сам бачиш: живуть гірше хижих звірів, а на язиці — тільки «ідейні» розмови. А як ідейний, так і божевільний. До того ж — навіки і безнадійно.
— Ну, вони й на зріст, здається, майже однакові. Німці, мабуть, полковника й у ад’ютанти підсунули, щоб догодити Власову. Той дохлякуватий і під два метри заввишки і цей теж.
— Я б тобі міг назвати цілий оберемок негідників і дрібненьких на зріст, — прискалив око Михно, — та боюся скаламутити твої патріотичні почуття. А вони здадуться тобі для протистояння Козуріну. Бо поки ми оце розбалакуємо, він спить і здобувається на силі, щоб вранці одним ударом — і власовського полковника з його сателітами, і тебе, щоб не псував апетиту. Я хоч і старий, а таки встиг помітити одним оком, що ця Зося — дівчина добряча. Чи помиляюся? і знайшла ж у кого сховатися, га? Капітане Сміян!