Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— Я вірила, що ви мене захистите. Тільки ви.
— Але звідки ви довідалися, де я живу?
— Вдень я блукала тут по території, до мене приклеївся ваш сержант і все мені розповів. Він показував, де його кімната, але я запам’ятала вашу — і пригодилося.
— А тепер? Звідки ви? Що сталося?
— А що могло статися у вашому кублі? Після музичного вечору ваш Козурін наказав тому ж таки сержантові привести мене до нього. Під автоматом, ніби для допиту чи що. Сержант стояв за дверима і все чув. Як Козурін умовляв мене, як обіцяв золоті гори, як благав, а тоді погрожував, а тоді, озвірівши, кинувся на мене… Але куди ж йому з його курячими ручками-ніжками! Я вирвалася, вискочила з кімнати, сержант тільки свиснув услід: «Далеко не втечеш!», а я побігла до вас. Ви дасте мені ще випити?
— Може, не треба більше?
— А що треба? і хто знає, що треба людині, а що ні? Надто жінці, молодій, принадливій і… без надій. Ну, так, в мене тепер нічого немає. Я стала жертвою своєї родини, яка звабила мене обіцянками райського життя, а тепер привела до цілковитої катастрофи. Всю війну тягнули мене за собою, тепер хочуть затягнути до могили. Самі трупи, — вони хочуть зробити трупом і мене. Може, я зовсім безрадна? Може. Та це не означає, що я лягатиму в постіль з будь-яким слизняком, з усіма вашими козуріними! Перемогти навіть найбільшу армію ще не означає перемогти найбезсилішу і найсамотнішу на світі жінку. Я не піддалася Козуріну і не піддамся ніколи! А до вас прийшла сама.
— Ну, я справді готовий захистити вас від будь-якого насильства.
— Захистити? А поцілувати ви мене можете? Коли ні, то хоч налийте ще вашого коньяку! Невже я вам не подобаюсь, капітане? А ви мені надзвичайно! Ще тоді, як ви вломилися до нашої кімнати…
Я застережливо підніс руку.
— Не треба, Зосю. і навіть не Зосю, а Зоє. Адже вас звати Зоєю? Бачите, я знаю все.
— і в вас заговорило класове почуття? Я для вас — тільки ворожий елемент, з яким треба боротися, який слід знищити?
— Ніхто з вами не збирається боротись, Зою. Ніхто не стане звинувачувати. Бо ви — тільки жертва обставин.
— Я не хочу бути жертвою! Я хочу жити! і цілувати таких мужчин, як ви, капітане! Ви можете підійти до мене?
Підійти не штука, а хто може передбачити наслідки? Та чи й треба їх передбачати, коли пізно вночі, десь у Західній Європі, в замкненій кімнаті опиняються двоє — молода дівчина, розпалена до того, що під нею на сажень земля горить, і молодий капітан, що береже свою цноту, та чи ж зуміє зберегти перед такою спокусою?
Мене врятував Козурін. Він, мабуть, стояв під моїми дверима з холлу, притиснувшись вухом, слухав наші перемовляння з Зосею, чув чи й не чув, але затарабанив у двері саме вчасно, саме тоді, коли я вже був готовий ринути в прірву.
— Капітане Сміян, відчиніть! — закричав Козурін. — Я наказую вам: негайно відчиніть двері!
— Чого тобі тут треба? — підійшовши до дверей, спитав я.
— Зося у вас?
— Припустимо.
— Я питаю: там вона чи ні?
— Тут. і ти прекрасно знаєш, звідки вона сюди прибігла.
— В підвал її! В підвал її! — зарепетував Козурін. — Капітане Сміян, негайно відчиніть двері! Цю зрадницю негайно треба ізолювати!
— Ти ж сам сказав: завтра розберемося. Іди спи, Козурін.
— Зі мною автоматники! Я накажу виламати двері! В підвал її!
— Спробуй тільки. Май на увазі: стрілятиму без попередження і не промахнуся! Ти п’яний, Козурін, піди проспись.
За дверима почувся глухуватий голос майора Михна. Стукотнява і крики розбудили Гаврила Панасовича, і він спустився з другого поверху. Це вже можна було вважати підмогою, я відімкнув двері і став на порозі, ніс до носа з Козуріним. Той навіть не порадів відчиненим дверям, бо всю свою злу п’яну енергію спрямував на Гаврила Панасовича.
— Майоре Михно! — зривистим голосочком вигукнув Козурін. — Я наказую вам не втручатися!
— Та ви просто п’яні, Козурін, — спокійно зауважив Михно.
— А я вам наказую забиратися звідси! — верескнув той.
Я взяв Козуріна за плечі, повернув обличчям до виходу, легенько підштовхнув у спину.
— Тупай звідси, Козурін. Розберемося тут без тебе. Зося до ранку побуде нагорі, в кімнаті майора Михна, а ми її постережемо тут унизу. Від тебе, Козурін, постережемо, так і знай. Он вона сидить у кріслі. Якою від тебе вирвалася, така й сидить. Хочеш глянути? Та краще коти звідси, поки ще тримаєшся на ногах!
Козурін лаявся і грозився, але мої руки пересилили його погрози.
Зосю ми уклали спати нагорі, самі влаштувалися в холлі. Про сон до ранку вже не було мови.
— Коньячку для бадьорості? — підморгнув я Михнові.