Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— Ну, капітане, — кинув мені через плече підполковник, — уконтрапупив ти здоровенного звіра! Уконтрапупив же?
— Не сам, з капітаном Поповим.
— Попов, вважай, ще іноземний підданий, а ти свій, і всі заслуги — твої. Ось навіть лейтенант відмовляється на твою користь, хоч і очолював операцію. Очолював же, лейтенанте?
— Так точно! — послужливо підтвердив Козурін.
— Зацапав такого полковничка, капітане, — далі просторікував Дурас, — тепер і сам можеш скакнути з капітанів навпростець у полковники. Можеш, капітане?
— Тільки після вас, товаришу підполковник, — заспокоїв я його.
— Порядок у танкових військах! — зареготав Дурас. — Знаєш субординацію, капітане! Хвалю! А от Козурін і чути не хоче про субординацію. Прискочив до нас — давай йому майора і орден! Ну, вже б щось одне, а то: майора і орден! Тоді що ж давати тим, хто загнуздав самого генерала Власова? А тим, що заарканили генералів Краснова і Шкуро? Не роззявляй рота, Козурін, не роззявляй рота!
В армії старший за званням однаково, що вождь на трибуні. Він говорить, а ви мовчки слухайте і тільки підтакуйте, схвалюйте і аплодуйте. Одностороннє мовлення.
Дурас не змінив свого поводження з нами і після того, як добряче випив і закусив, і тоді, коли ми запаковували його в машину. Козурін махав услід підполковнику обома руками, махав, мало не підстрибуючи від радості й полегшення, що все закінчилося благополучно, і я вже не мав сумніву: про Коляду він у Хемері навіть не натякнув. Ну, був якийсь полоняга-офіцер, і нема. А може, його взагалі не було, може, відправили з ешелонами ще влітку? Ніхто не спитає, ніхто не поцікавиться, ніхто не стане шукати серед тих мільйонів, про які а ні земні сили, а ні небесні не скажуть, живі вони чи мертві.
— То що, Козурін? — спокійно мовив я, — Поставив хрест на своєму лакизі? Ніжками затопчу, хвостиком замету?
— Ти про що це, капітан? — спробував він поєрепенитись. — Що за натяки?
— А ніякі не натяки. Я б тільки порадив тобі випустити з підвалу автоматника, який сидить там не знати за що. Звичайно, я міг би його випустити й сам, та залишив це задоволення для тебе. Не автоматникові б відсиджувати за Коляду, а тобі, Козурін, та вже чорт з тобою.
— Ну, ну, ти не дуже заїдайся, капітане, — мляво, без звичного нахабства спробував одбити мою атаку Козурін, — не така тут обстановка, щоб ми через якогось зрадника порушували свою єдність.
— Не така, — згодився я, — тут ти маєш рацію, Козурін.
А сам подумав, що ця мстива істота не промине нагоди, щоб шпигнути мене, відплатити за ці відверті слова бодай маленьким паскудством.
Почалося з того, що не було чим вивезти з польського табору в Мюльгаймі тих, хто згодився повернутися на батьківщину. Коляда вкрав наш вантажний «мерседес», а в легкові машини скільки візьмеш?
Я сказав Козуріну, що треба попросити машин у Хемері.
— Сам і проси! — вибухнув лейтенантик.
— Ти ж начальство.
— А ти відповідаєш за цю операцію! Де хоч бери! У майора Гарвея, може, в американській зоні. Там же в тебе дружки.
— В мене дружків за чотири роки війни знаєш скільки? Тобі й не снилося, Козурін!
Він не став зі мною більше говорити.
А за кілька днів знову напустив на мене фрау Вільтруд, про яку я вже й забув.
Це була не жінка, а справжня чума. Скандальна історія з церковним вінчанням на неї не подіяла ніяк, німецька фрау вперто домагалася будь-якою ціною повернути свого дорогоцінного Гюнтера, відірвавши його від руської фрау, зрадливої дружини славетного радянського академіка Лисенка. Весь цей час фрау Вільтруд тільки їй відомими способами вистежувала, винюхувала, аж поки знов натрапила на слід втікачів, і тепер з’явилася до нас з новою вістю і вимогою: підіть візьміть свою руську і поверніть мені мужа!
Стара пісня. Крім роздратування, нічого вона не викликала в моїй душі. Та звичайне роздратування вмить змінилося обуренням, коли я почув, що фрау Вільтруд знов торочить щось про Оденталь, про той самий Оденталь, де ми замість дружини академіка Лисенка вихопили з-під носа англійського майора його пришелепкувату наречену з вищою педагогічною освітою, одержану завдяки нашому безкоштовному навчанню в місті Орлі.
— Оденталь? Ноги моєї там більше не буде! Досить з мене кірхи в Оденталі.
— Герр гауптман, герр гауптман, — засокоріла фрау Вільтруд, — кірха в Оденталі то щось зовсім інше. Тоді ви їхали по шосе, яке веде з Леверкузена і Шлебуша, а тепер поїдете з боку Бехена…
— Я поїду? Це ще ми подивимось, хто поїде і чи поїде взагалі!