Піти й не повернутися

Падав сніг.

Біла гущавина сніжинок навкоси летіла додолу, з тихим невпинним шерехтінням швидко засипаючи суху від морозу траву, руді зарості осоки на болоті. Гладенькими плямами ставали промерзлі водяні прогалини, які, щоб не лишати слідів, старанно обминала Зоська. Але таких прогалин у траві було чимало, поступово вона зрозуміла, що нікуди від них не дінешся на цьому моховитому болоті, й пішла навпростець, не вибираючи дороги. Подекуди вона неглибоко провалювалася у моховиння то однією, то обома ногами, однак до води не діставала: за останні кілька днів болото добре промерзло. Чи то від хуртовини, чи від швидкого наближення вечора болотяно-лісовий простір навколо ставав дедалі похмурішим, незатишним, супилося низьке небо, наповнюючи щемливою самотою і так неспокійну душу дівчини. Тільки-но вибравшись із заростів, Зоська вже разів зо три озирнулася: хоча позаду й ніде поблизу начебто не було нікого. Щоб якось позбутися поганих відчувань, вона зупинилася, огляділася, скинула з рук рукавички, змела ними з мокрих плечей сніг, струснула поділ спіднички. Та не минуло й хвилини, як сніг знову густо заліпив ворсу її плюшевого сачка, і вона подумала, що даремно тут обтрушуватися, краще поберегти рукавички, що й так промокли наскрізь і не гріли. Руки дедалі більше мерзли, надто коли вона переходила голі, без кущів, прогалини болота, де сильніше дув вітер і, здається, густіший падав сніг, який дуже шкодив їй у цій дорозі. Ті, що посилали її, сподівалися на чорну, без слідів, стежку, — ще дві години тому не було ніякого сніговію, земля лежала повсюди гола й промерзла, щоправда, дуже хмурилося холодне небо, а цієї осені воно майже завжди хмурилося.

А зараз оцей сніг…

Оглянувшись, Зоська побачила на білій купинястій траві помітні здалеку сліди своїх ніг, взутих у мокрі, дуже латані чоботи. Правда, разом із травою сніг засипав і сліди, і коли ця завірюха не перестане до ночі, то слідів, напевно, можна буде не дуже й боятися.

Гірше те, що вона заблудилася.

Зоська йшла, мабуть, із годину, але потрібного їй ліска все ще не було видно, довкола тяглися незнайомі замерзлі болота, на яких де-не-де росли чахлі покручені берізки, кущі лозняку та вільшняка. Тепер їй і не збагнути, як вона згубила стежку, може, проминула в кущах її черговий поворот, або та просто зникла під снігом. Зоська йшла навмання, без жодної певності, що йде правильно. Але запитати ні в кого тут, вона знала, що до найближчого села кілометрів вісім, село за річкою, до нього ще потрібно дійти. Зброї в неї не було ніякої, хоча зброю перед виходом можна було попросить у хлопців, та коли вона натякнула Дозорцеву, той заборонив категорично — в її справі краще було обходитися без зброї. Компаса їй теж не дали. Компас, можливо, допоміг би їй у дорозі, але на випадок чого викликав би підозру, а підозріння їй треба уникати. Правда, вона мала паспорт, німецький аусвайс, однак не дуже покладалася на цю тоненьку, з синіми печатками книжечку, виписану на якусь Аделаїду Августевич. Аусвайс був старий, пошарпаний, видно, не її першу з ним посилали із партизанської зони. Ім'я тієї жінки дуже подобалося Зосьці. Їй би таке ім'я.