Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Так, наче минулося, його не повісять, він буде жити. Карний захід скінчився, знімали охорону, людям дозволили розійтися, і жінки, підлітки нишком поплентали з обох боків вулиці. Декотрі часом зупинялися, озиралися на чотирьох повішених, жінки витирали сльози і йшли далі. Поліцаї наводили останній порядок біля шибениці. Стась зі своєю незмінною гвинтівкою на плечі відкинув ногою чурбак з-під зайвої петлі й знову крикнув Рибаку. Той не так зрозумів, як здогадався, що вимагалося, і, діставши з-під Сотникова підставку, кинув її під штахетник. Коли він повернувся, Стась стояв навпроти зі своїм звичайно усміхненим маскою-обличчям. Очі його при цьому лишалися підозріливо-холодними.
— Ги-ги! Однак молодецьі Здібний, падло! — сказав поліцай і з такою силою вдарив Рибака по плечі, що той ледве устояв на ногах, подумавши про себе: «Щоб ти пропав, наволоч!» Але зиркнувши в його сите, витягнуте дерев'яною посмішкою обличчя, теж усміхнувся — криво, одними губами.
— А ти думав…
— Правильно! А що там, подумаєш! Бандита шкодувати… «Чекай, що це? — не зрозумів Рибак. — Про кого він? Чи не про Сотникова?»
Не зразу, але все ясніше він почав розуміти, що той мав на увазі й, мабуть, уперше неприємний холодок провини торкнувся його почуття. Але він ще не хотів вірити в свою причетність до цієї розправи — до чого тут він? Хіба це він? Сотников сам заліз, сам скочив із чурбака. Він тільки тримав. І то за наказом.
Четверо повішених тихо і важко покручувалися на нап'ятих вірьовках, схиливши набік голови, з неприродно перетягнутими у петлях шиями. Хтось із поліцаїв начепив кожному на груди фанерку з написами російською і німецькою мовами. Рибак не став читати тих написів, він узагалі старався не дивитися туди — п'ята порожня петля загрозливо лякала й гнала його. Він думав, що, може, її відв'яжуть і приберуть із цієї шибениці, тоді б йому було вже спокійніше. Але ніхто з поліцаїв навіть не підійшов до неї.
Здається, все було закінчено, біля повішених став вартовий — молодий поліцайчик у сукняній чумарці з гвинтівкою на плечі. Інших почали шикувати. Щоб не заважати, Рибак зійшов із бруківки на вузенький, утоптаний чобітьми тротуар і стояв так, весь у настороженому чеканні того, що буде далі. В його думках була плутанина, так само, як і в почуттях, радість власного порятунку чимось затьмарювалась, але він ще не міг второпати чим. Знову відновилося в ньому принишкле досі уперте бажання дати драла, прорватися в ліс, треба було тільки уловити відповідний момент. Тепер його вже ніщо тут не тримало.
Поліцаї шикувалися в колону по три, їх набралося тут чоловік п'ятнадцять — різної потолочі у новеньких формених шинелях і пілотках, але були і в кожушках, ватниках, червоноармійських обносках. Один був навіть у шкірянці з відрізаною правою полою. Людей на вулиці майже не лишилосятільки у скверику віддалік стояло кілька підлітків і з ними тоненький хворобливий хлопчик у будьонівці. Розтуливши рота, він усе шморгав носом і вдивлявся у шибеницю, схоже було — його увагу привертала там зайва, п'ята петля. Трохи, очевидно, він зрозумів і пальцем з довгого рукава показав саме на нього. Рибак ніяково знизав плечима і ступив убік, щоб сховатися за поліцаями, що вже знерухоміли від гучної команди старшого. Старший той поліцай теж ніби завмер од командирської старанності: на німецькій манір, він притиснув до стегон кулаки і виставив набоки лікті.
— Струнко!
Поліцаї в колоні стрепенулися і знову знерухоміли. Старший обвів їх злісним суворим поглядом і зупинив його на самотній постаті обіч тротуару.
— А ти що? Стати в стрій!
Рибак похопився. Ця команда підбадьорювала і спантеличувала водночас. Однак роздумувати не було часу, він швиденько скочив на бруківку і став позаду всіх, поруч із якимось високим у чорній овчинній папасі поліцаєм, який неприязно покосився на нього.
— Кроком руш!
І це було і зрозуміло, і звично. Рибак бездумно ступав у такт з іншими і, коли б не пусті руки, які невідомо було куди подіти, можна було б подумати, що він знову у загоні, серед своїх. І коли б перед очима не мелькали сизі обшлаги і забруднені біло-блакитні пов'язки на рукавах.