Піти й не повернутися

Та ось поруч затупав хтось із поліцаїв, потягнувся до його вірьовки; безцеремонні руки в сизих обшлагах зловили петлю над ним і, обшморгуючи його болючі поморожені вуха, насунули на голову за підборіддя. «Ну, от і все», — мимоволі подумав Сотников і опустив погляд униз на людей. Природа сама по собі, вона завжди без натуги добром і миром клалася йому на душу, але тепер були потрібні люди — їхні обличчя, погляди, їхня одностайність або хоча байдужість — усе одно хотілося бачити людей. І він повільно обвів прощальним поглядом по їх щільному, настороженому ряду, в якому стояли переважно жінки, і лише зрідка були немолоді чоловіки, підлітки, дівчата — звичайні тутешні люди в кожушках, ватниках, армійських обносках, саморобних свитках. Серед численної кількості безликих людей увага його чомусь вирізнила худеньку постать хлопчика років дванадцяти, тугенько загорнуту в чужу, без гудзиків, одежину, в насунутій на лоба старій армійській будьонівці. Змерзлий хлопчик ховав у рукави почервонілі руки і, звідси було видно, дрижав од холоднечі або, може, від страху, з боязливою дитячою цікавістю углядався в живих ще повішеників. Зустрівши погляд Сотникова, хлопчик скривив у болючій гримасі своє хворобливе личко, на якому раптом відбилося стільки співчутливої жалості, що Сотников не стримався й тихо, самими очима посміхнувся малому — дарма, братику!

Більше він не став розглядати нічого й опустив погляд, щоб зайвий раз не бачити начальства, німців, слідчого Портнова, Стася, Будилу, що стояли збоку. Присутність їх, хижаків, Сотников і так відчував. Оголошення вироку, здається, вже закінчено, почулася команда по-німецькому й по-російському, і він незабаром відчув, як загрозливо-напружено ворухнулася на шиї вірьовка. Щось у тім кінці шибениці смиконулося раз і вдруге, і тієї ж миті вже зовсім жахливо закричала Дем'яниха.

— А-а-а-ай! Не хочу! Не хочу!

Її крик якось враз урвався, коротко тріснула вгорі поперечка, здушено заголосила жінка в натовпі. Стало нестерпно самотньо на душі. Якась не витрачена ще до кінця внутрішня сила тягла його рвонутися, заволати, як та Дем'яниха, — дико і страшно. Але він стримав себе, тільки серце його болісно стиснулося в передсмертній судорозі: як найбільшої полегкості перед кінцем, захотілося заплакати. Замість того він раптом усміхнувся наостанок своєю, певно, жалісною, вимученою усмішкою.

Збоку від начальства крикнули, очевидно, це вже стосувалося його, чурбак під ногами на мить ослаб, навіть похитнувся. Щоб не звалитися, Сотников зиркнув униз — на нього зі скривленого, зарослого щетиною обличчя дивилися розгублені очі його недавнього друга. Він чи то умовляв про щось, чи то просто не міг подолати свій страх, і Сотников ледве почув:

— Даруй, брате.

— Іди к чорту!

Потрібно було кінчати. Наостанок Сотников поглядом відшукав змерзлу стеблинку хлопчика в будьонівці. Той стояв, як і досі, трохи випнувшись уперед інших, з широко розкритими очима. Сповнений болю і страху його погляд стежив за кимось під шибеницею і вів так, усе ближче і ближче до нього. Сотников не знав, хто там ішов, але по обличчю хлопчика зрозумів усе.

Підставка його знову похитнулася в несподівано ослаблих руках Рибака, що незграбно корчився внизу, боячись і, мабуть, неспроможний наважитися на останнє і найстрашніше тепер діло. Десь ззаду матюкнувся Будила, і Сотников, щоб випередити невідворотне, здоровою ногою штовхнув од себе чурбак.