Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Вони пішли вниз тією самою вулицею, по якій ішли сюди, однак це була зовсім інша дорога. Поруч відчувалася жвавість і самозадоволення — він був серед переможців. На півроку, день чи годину, але відчували вони себе надто бадьоро, підігріті усвідомленням здійсненої помсти чи просто вдало завершеної роботи; декотрі тихо перемовлялися, чути було смішки, і ніхто ні разу не оглянувся назад, на браму. Зате на них тепер оглядалися всі. Ті, що плентали тепер із цієї акції попід плотами і домівками, з докором, страхом і неприхованою ненавистю в почервонілих від плачу жіночих очах проводжали цю зграю запроданців. Поліцаїв, однак, те ні тривожило, ні турбувало, певно, вони звикли, на безправних, заляканих людей вони просто не звертали уваги.
Рибак же млів душею і з тривогою думав: треба змиватися. Може, ось там, на повороті, скочити за пліт і поза хлівцем перебігти садок, ще подолати пліт і прорватися із містечка? Добре, щоб недалеко був який-небудь ліс, або хоча б чагарник, чи яр. Або коли б де у дворі трапився під руки кінь.
Рипів сніг під ногами, поліцаї йшли по-армійськи в ногу, обіч по тротуару крокував старший — чималенький чолов'яга в оперезаній ременями поліцейській шинелі. На боці в нього теліпався низькувато підвішений міліцейський наган у потертій шкіряній кобурі з мідною протиркою спереду. За містком передні сповільнювали ходу, хтось там заважав їхній колоні, і старший погрозливо крикнув на нього. Вони трохи потіснилися, розминаючись, — якийсь дядько в порожніх гринджолах нерозторопно збочував під самі вікна врослої у землю хатки. І Рибак раптом аж здригнувся від реальності свого бажання: кинутися туди, вихопити віжки й улупити по коневі - може б, і вирвався. Але дядько!.. Притримуючи нетерпеливого молодого коника, той озирнувся на їхнього начальника і всю їхню колону, й, певно, мимоволі у тім його позирку спалахнула така ненависть до них, що Рибак зрозумів: ні, з цим не вийде. Але з ким тоді вийде? І його, ніби обухом по голові оглушила несподівана думка, що втікати йому немає куди. Після цієї ліквідації — немає куди. З цього строю дороги до втечі нема.
Від несподіваної ясності цього відкриття він збився з ноги, злякано підскочив, пропускаючи крок, але знову ступив невлад, і сусід озвався погордливим басом:
— Ти що?
— А нічого.
— Мабуть, не звик ще? Научишся.
Рибак змовчав, усе ясніше розуміючи, що із втечею покінчено, що цією ліквідацією його скрутили дужче, ніж учора супонею. І хоча лишили в живих, але якоюсь мірою теж ліквідували.
Так, вороття назад, до колишнього, тепер, мабуть, уже не було — він гинув серйозно, назавжди і найнесподіванішим чином. Тепер він скрізь ворог. Усім. І, певно, самому собі теж.
Збуджений і спантеличений, він ніяк не міг збагнути, як це сталося і хто в тому винен. Німці? Війна? Поліцаї? Дуже не хотілося звинувачувати себе й надто хотілося перекласти вину на інших — на час, на обставини. Та й справді, в чому полягала вина? Хіба він вибрав собі таку долю? Хіба він не боровся до самого кінця? Навіть більше й упертіше, ніж цей розумник Сотников. А втім, у його нещасті найбільше був винен Сотников. Якби той не захворів, не підліз під кулю, не змусив стільки валандатись із собою, Рибак, напевно, давно був би уже в лісі. А тепер ось тому байдуже у вірьовці на брамі, а як йому, живому!..
Усе на очах руйнувалося, гинуло, здобуте ціною таких зусиль у боротьбі за найдорожче — життя. І на чорта йому тепер те життя? Щоб служити німцям?
У плутаних тягучих роздумах, від яких паморочилася голова, Рибак дотупав із колоною до знайомих воріт поліції. На великому дворі їх зупинили, по команді звично повернули до приміщення. Біля ганку вже стояли начальник, слідчий Портнов і двоє у німецькій військовій формі. Старший поліцай гучно доповів, що команда з ліквідації прибула. Начальник прискіпливо оглянув колону.
— Вільно! Двадцять хвилин перекур, — і поглядом зачепився за Рибака. — Ти зайди до мене.
— Єсть! — завмираючи від чогось неминучого, що геть-чисто підступило до нього, буркнув Рибак. Сусіда штовхнув його ліктем у бік.
— Яволь, а не єсть. Звикати треба. «Пішов ти під три чорти! — вилаявся про себе Рибак. — І взагалі хай усе йде під три чорти. У пекло. Навік!»
Команду розпустили. Рибака все більше охоплювала розгубленість, він водив навколо здичавілим поглядом і не знав, куди податися. Навкруги теревені правили, топталися поліцаї, брязкала зброя, у повітрі запахло солодким димом сигарет. Декотрі направилися у приміщення, а один повернув до вузької дощаної буди з двома дверцями на дерев'яних закрутках. Рибак боком теж попростував туди.