Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Значить, невідомість, пітьма, забуття — назавжди без вдячності й нагороди? І все одно погодитись із Рибаком він не міг, це суперечило усій його сутності людській, його вірі і його моралі. І хоча нешироке коло його можливостей усе вужчало і навіть смерть нічим уже не могла розширити його, все-таки одна можливість у нього ще лишалася. Від неї він уже не відступиться. Вона, єдина, справді залежала тільки від нього і ніхто більше, тільки він розпоряджався нею, бо тільки в його владі було піти з цього світу з властивою людині гідністю. То була його остання невеличка, свята розкіш, котру, як нагороду, дарувало йому життя.
По одному їх почали розводити уздовж шибениці. Під крайню від начальства петлю поставили принишклого, зосередженого в собі Петра. Сотников зиркнув на нього й винувато поморщився. Вчора він шкодував, що Рибак не застрелив цього старосту, а тепер ось доведеться разом загойдатися на одній поперечці. «От і зрозумій, де друг, а де ворог», — подумав він, маючи на увазі Рибака. Зрештою, він переконався вже, що на війні причиною ницості майже завжди буває страх, як би він не проявлявся.
Тим часом Петро поліз на ослін, але той скособочився і ледве не повалився під його колінами. Тоді Будила, що, певно, і тут був головним у своїй катівській справі, вилаявся, сам зіскочив на ослін і зволік туди Петра. Староста обережно випростався і, не підводячи голови, стримано, ніби в церкві, поклонився людям. Потім до ослона пхнули Басю. Та швиденько злізла на своє місце і, переступаючи змерзлими порепаними ногами, з полохливою дитячою цікавістю почала оглядати натовп біля штахету, ніби видивлялася там знайомих.
Ослона на всіх, однак, не вистачало. Під наступною петлею була поставлена жовта скринька, а на інших двох місцях стирчали в снігу півметрові, мабуть, недавно відпиляні від колоди, чурбаки. Сотников подумав, що його поставлять на скриньку, але там залишили Дем'яниху, а його Рибак і поліцай поволокли до чурбаків.
Він ще не дійшов до свого місця, коли ззаду пролунав здичавілий крик Дем'янихи. Від несподіванки Сотников оглянувся — жінка, упираючись ногами, всіляко відбивалася од поліцая, не хотіла лізти на скриньку.
— Ой паночки, даруйте! Даруйте дурній бабі, я ж не хотіла, не думала…
Її плач заглушили злісні крики начальства, щось скомандував Будила і поліцай, що вів Сотникова, лишив його на Рибака, а сам кинувся до Дем'янихи. Усією громадою поліцаї потягли жінку на скриньку.
Рибак, зоставшись із Сотниковим, не дуже впевнено підвів його до товстішого, крайнього від штахету чурбака і зупинився. З арки над ним звисав новенький, як і в інших, прядив'яний зашморг з вузькувато зав'язаною петлею, що тихо розкручувалася вгорі. В Сотникова від знемоги помутніло в очах — треба було скоріше злізти на чурбак, а зробити це одноногому було не дуже зручно. Якийсь час він побарився, поки у свідомості не майнуло розпачливе, як лайка: «Ах, що буде, те й буде!» Тоді він кинув Рибаку, що поруч остовпів: «Тримай!» — і здоровим коліном дотягнувся до зрізу-торця, вже заслідженого брудним відбитком чиєїсь підошви. Рибак тим часом опустився на сніг й обома руками обхопив підставку. Для рівноваги Сотников трохи обіперся на нього ліктем, напружився і сяк-так видерся наверх.
Хвилину він тихо стояв, вузько поставивши ступні на круглому неширокому зрізі й подумав: «Аби тільки не впасти». Потилиця його уже відчувала петлю, котра, дотикаючись, тихо шорхала об волосся. Внизу напружилася широка в кожушку Рибакова спина, зашкарублі його руки щільно обхопили соснову кору чурбака. «Викрутився, сволоцюга!» — недобре, ніби із заздрістю, подумав Сотников і зразу ж засумнівався: чи треба так? Тепер, в останню мить свого життя, він несподівано узяв під сумнів своє постійне право — нарівні з собою вимагати від інших. Справді, як було в такий момент чекати чогось благородного від цієї засмиканої життям жінки? Знову ж — і Рибак. Певно, він був непоганий партизан, досвідчений молодший командир в армії, та ось виявилося, що, як людина і громадянин, недобрав чогось.
Позаду все билася, голосила і рвалася із рук Дем'яниха, щось зібрався читати по папірцю німець у коричневих рукавичках — вирок чи, може, залякує людей їхньою карою. Минали останні секунди життя, і Сотников, стоячи на чурбаку, жадібним останнім поглядом мимоволі вбирав у себе? непоказний, але такий звичний з дитинства вигляд містечкової вулиці з сумовитими постатями людей, кволими деревцями, зламаними штахетниками, горбиком намерзлого льоду під залізною колонкою. Крізь застигле гілля скверу проглядалися облуплені стіни недалекої церковки з обдертим почорнілим дахом, без хрестів на двох облізлих зелених банях. Декілька її вузьких віконець були недбало забиті обаполами.