Піти й не повернутися

А то Зося Норейко.

А проте кожному — своє.

Зосьці лише перейти б оце болото, перелізти на той бік річки і вибратися на Скідельський шлях — там починається знайома місцевість, там є люди, там би вона перепочила. Правда, вона розуміла, що там її підстерігають багато інших небезпек, та зараз їй здавалося, що тут страшніше. Вона майже перестала дивитися під ноги, де звично шурхотіла жорстка від морозу трава — її погляд спрямовувався вперед, у присмерки, що погустішали над болотом, в яких тьмяніли довкола безліч невиразних плям, нечітких смуг поодаль, якихось незрозумілих тіней. Здавалося, всюди, завмерши, стежать за нею болотяні привиди, може, вовки, а може, й недобрі люди. Та кожного разу, підійшовши ближче, вона бачила, що то тьмяніли в снігу високі купини папороті або кущі багна чи низенькі присипані снігом ялинки. Певно, ніхто й не міг бути в цей час на замерзлому болоті, проте, в міру того як темніло, невиразний загадковий страх все більше охоплював дівчину.

Вона уперто відганяла його геть, подумки лаяла себе за полохливість і все умовляла: ну чого ти боїшся, дурненька, що ж тут може бути страшного? Боятися доведеться там, де люди, дороги, варта, перевірка документів, поліція. Тут же кругом безлюдне болото, непогожий осінній вечір, сніг — усе хоча й малоприємне для перехожого, зате цілком безпечне. Чого тут боятися А проте, тут їй здавалося страшніше, ніж там, попереду, неподалік від сіл із вартою, патрулями, перевірками всіх чужих, підозрілих.

Вона зійшла на ледь помітний на болоті пагорбок, покритий неболотною, без крижаних плям травою, з рідкими заростями вільшняка, що безладно сірів на білій землі. Завірюха ніби порідшала, і хоч небо вгорі зробилося темнішим, ніж було досі, кущі стало видно далі, за ними, здається, сіріла стіна далекого лісу, і Зоська подумала: чи не там кінчається це болото? Вона пришвидшила крок, рішуче прямуючи через пагорбок поміж кущів, і раптом жахнулася: за кілька кроків од неї метнулося щось живе і, як здалося, величезне, і лише за мить, якось оволодівши собою, Зоська побачила неподалік зайця. Великий русак розгонистими стрибками тікав геть із болота, доки не зник у сутінках. Переборюючи переляк, Зоська віддихалася й нерішуче, сама не знаючи чому, озирнулася.