Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
2
Хвилину вони мовчки бігли підтюпцем. Зоська нетерпляче вдивлялася в сутінки, прагнучи крізь рідке мерехтіння сніжинок помітити перші прикмети села, та села все ще не було. Навіть не починалося поле, під ногами так само слалася-шурхотіла некошена болотна трава. Антон почав роздивлятися на всі боки й навіть озирнувся назад, де в сутіні тьмяніло щось високе, схоже на пагорб із хвойним гайком. Напевно, цей пагорб тут був єдиною прикметою на їх болотному шляху, й Антон, раптом зупинившись, з прикрістю вилаявся:
— А ти, холера! Ось куди зайшли! Це ж Круглий пагорб. Село збоку лишилося.
Зоська розпачливо зітхнула, вона — ледве стояла на, здавалося, зовсім відмерзлих ногах, у грудях аж гірко, так стомилася, а руки й особливо ноги, вище колін геть чисто задерер'яніли від холоду. Спідничка швидко змерзлася й жорстко муляла стегна.
— Що ж тепер робити? — розгублено сказала вона, спинившись і відчуваючи, що виходу, мабуть, нема, що, напевно, доведеться їй замерзати на цьому болоті.
— Холера! — сердився Антон. — Треба ж… Думав, цей пагорб ліворуч, а він… Наробила ти біди з цією річкою.
Він бубонів незадоволено, з явним докором, і вона теж хотіла сердито крикнути, що все через нього, що коли б він не з'явився за її плечима, вона б не кинулася по-дурному в цю прокляту річку, пошукала б десь інший перехід. А то сам її злякав, загнав у крижану воду і ще й докоряє. Її стримало щось від сварки, вона відчувала тут і свою провину й тому, затамувавши кривду, коротко кинула:
— Гаразд! Уже сама як-небудь…
Однак у голосі її забриніли сльози, він, мабуть, відчув це і змовк, раптом знову задивившись в сутінки. Щось там засіріло поодаль, але вона не могла розгледіти що — задубілими пальцями протирала очі.
— Чекай! — сказав Антон. — Дивися, стіжок ніби? Правда! Ану, бігом!
Вона зрозуміла й навіть побачила в сірих вітряних сутінках сизі верхи стіжків на болоті під самісінькими кущами. Передній стіжок був зовсім близько, за якихось півсотні кроків — кривобокий, з засніженим верхом і чорною палицею в ньому, він був для неї порятунком; нічого іншого зараз, мабуть, не можна було придумати. Антон перший підбіг до стіжка й, обмацавши його, почав енергійно висмикувати сіно.
Підбігши слідом, Зоська теж сунула в жорстке шерхітливе сіно свої задубілі руки. Але присипане снігом, промерзле сіно так зляглося в цьому стіжку, що ніяк не піддавалося їхнім рукам. Антон, як не старався, за десять хвилин висмикав лише невеличку ямку — далі сіно не висмикалося.
— Холера! Злежалося, не видереш! Ану, смикай, тут м'якше, — показав він місцину, а сам пішов за стіжок до іншого.
Зоська, схоже було, геть чисто заклякла, хоча біля стіжка мовби трохи затишніше од вітру, однак її мокрі ноги й стегна прихопив мороз так, що вона ледве трималася. Руки, правда, стали грітися в сіні, з трав'яних надр якого разом із духмяними пахощами ніби подихало накопичене за літо тепло. Вона уже ладна була втиснутися в неглибоку виямку, коли здалеку почувся приглушений Антонів голос:
— Гей, сюди йди! Чуєш? Топай сюди…
Це прозвучало піднесено, навіть бадьоро, вона зразу ж відчула надію і, кинувши на сніг жменю сіна, побігла до сусіднього стіжка. Там стояв Антон, який, махнувши рукою, зник десь, наче забіг за стіжок.
— Сюди! Лізь сюди, — почула вона, коли підбігла ближче й ледве помітила в сутіні чорну дірку в круглому боці стіжка, звідки чувся глухуватий Антонів голос:
— Навіщо смикати, коли готове кубло є. Ану, лізь. Хоча зачекай — я вилізу.
Він задом виповз із нори, і вона не довго думаючи пірнула головою в її духмяну темряву, що була хоч якоюсь схованкою від пронизливого вітру. Зоська вже зовсім задубіла й не сподівалася коли-небудь зігрітися.
— От і будемо сушитися. Що — холодно? — подобрілим голосом питався він, влізши слідом і шурхаючи, сіном біля виходу. — Нічого! Надихаємо, знаєш, як тепло стане. Тільки ти роздягайся. Роздягайся, роздягайся, скидай із себе все мокре. І ще ось… На мій кожух, закутайся. А я лаз загорну. Тепло буде, побачиш…
Клацаючи зубами, вона поспішливо влаштовувалася в цій схованці, повній шурхоту і трав'яних пахощів, і намагалася не думати, що з нею може статися в цій несподіваній ночівлі. Сяк-так стягла з ніг мокрі чоботи, розгорнула онучі й засунула ноги в лагідну теплінь Антонового кожушка. А той заклав сіном лаз і вона зразу ж стягла з себе все мокре, що тільки можна було стягти, щільніше загорнулася в кожушок, але все ще тремтіла від холоду, ніяк не могла зігрітися.