В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
— Мені іноді сниться… велика ріка… Дніпро. Я ловив рибу в Дніпрі. Маленьку таку, біля берега.
— А що ти ще пам’ятаєш, крім пічкурів чи плотвичок?
— Ще… він знову зморщив чоло і знову його темні очі почали синіти-синіти. — Дніпро внизу, а на високій кручі — село. Одна вулиця по кручі. Понад Дніпром. Далеко тягнеться. Дерев там багато. Із жовтими плодами. Великі такі, солодкі і запашні…
— Абрикоси?
— Мабуть. Коли вони сняться мені, аж у роті солодко та духмяно стає. Альфредо щодня спускався кручею до Дніпра. Коли був Не-ть-ком На-аляни-ицею… У березі багато каміння… там. Велике, велике. Є гладке, а є гостре. Каміння й через ріку тягнеться. Дзвінке воно.
— Яке-яке?
— Дзвінке воно. Оля-ля! Так про нього дід казав. В Альфредо там дід Ка-арпо був. Вуса в нього — отакезні! — Сміявся. — Альфредо маленьким боявся його вусів… А дід був добрий… Альфредо він любив і називав його Не-етьком… Петьком На-аляницею… Вчив ловити рибу в Дніпрі. А ще згадав… Біля села теж багато каміння. І з води воно виходить… Скелі високі. Альфредо малим… Ну, коли ще був Петьком На-аляницею, по тих скелях лазив… Високо. Вище всіх. Як ящірка. І хлопці лазили. І ми стрибали зі скель у воду… Хто з найвищої скелі стрибне, той і ходить… В отих… Заводіях. Оля-ля!
Вмовк, зробившись якимось блідим, хоч і був смаглявим. Морщив лице, з трудом щось пригадуючи.
— Альфредо завжди був… заводієм. Бо стрибав з таких скель, з яких інші боялися…
І знову вмовк, прикусивши нижню губу.
— Ну ж бо… Ну ж бо! — невідь для чого підганяв я підлітка. — Що далі було? Пригадуєш?
— Далі?.. Оля-ля! Далі був політ. Я полетів зі скелі… Летів-летів… вітер у вухах моїх свистів… А за плечима в мене були крила… І здавалось, що я птахом стався… І — лечу, лечу…
— А далі — що? — бубонів я розгублено, вже здогадуючись, до чого йдеться. — Ти долетів до води?
— Кабальєро, але ж Альфредо більше нічого не пам’ятає… Чи долетів Петько до води. Він летів і летів… І більше нічого…
«Чи ж ти, хлопче, бува, не вбився, зірвавшись зі скелі», — хотів було запитати його і не зважувався. Що за дурне запитання? До чого тут… убився? Альфредо ж стоїть переді мною живий і неушкоджений. І все ж я відчував, що він тоді… убився. Але стояв переді мною живим… Ні, таки справді абсурд. Нісенітниця! Безглуздя. Маячня якась… Хлопцеві просто сняться химерні сни, бо виріс він у мистецьких химеріях свого народу, багатого на уяву. Фантастика — у крові майя, в його культурі. В рельєфах і масках, статуетках і стелах, розписних та фігурних посудинах завжди, крім релігійної символіки, присутня у них фантастика, а дивні, неземні стилізовані ферми неодмінно сполучаються з яскравими життєвими сценами. Кожен майя наче зітканий з неземного і земного, реального і уявного, з прози й дива… Тож і люблять вони фантазувати — це у них у крові. Як би ми сказали, менталітет такий. І діти їхні не відстають — люблять похимерити, пофантазувати і всі ті химерії часом видають за такі, що буцімто з ними сталися. Під час своїх мандрівок батьківщиною майя, я й не такі поетичні, а часом і страшні видумки чув. Та й мені в дитинстві часто снилося, що я літаю. І довго снилося. Бабуся казала: коли сниться, що літаєш, значить ростеш… І я ріс. Альфредо теж росте, от йому й сниться, що він літає… Це ж добрий сон…
— А ще… — раптом озвався хлопець і я, стрепенувшись, позбувся своїх неспокійних думок. — На кручах там жовтіють оті… Що їх несмертними називають… Квіточки…
— Безсмертники?
— Оля! Так дід Ка-арпо казав. Доки безсмертники ростуть над Дніпром, казав, доти й ми — безсмертні. І я вірив… що і я теж безсмертний… Тому й літав зі скелі… Безсмертні ж не вбиваються…
Ми з дружиною, слухаючи нашого юного мексіканського друга, вже так були подивовані і вражені почутим, що більше й не дивувалися нічому — щоб він не згадував. Іноді нам здавалося, що хлопець нас просто розігрує. Але ж йому лише дванадцять років, до школи не ходив, грамоти не знає, книжок не читав, про телевізор, здається, щось чув, але ніколи його в живі очі не бачив. Тільки в морським рибах і знається. Чи, може, іноді, думали ми, все ж таки хтось з наших співвітчизників побував на Ісля Мугерес, купував у нього рибу і розповів хлопцеві про Дніпро? А чого? Могло й таке бути. А малий тепер і видав чужі розповіді за свої сни — фантазер він превеликий. От йому й здається, що то справді було з ним. Що він жив на якомусь незнайомому Дніпрі… А так таки воно й так, думали ми, бо яке інше пояснення можна знайти цьому диву? Химеріям малого майя, який має не по літах розвинену фантазію… Так ми з дружиною гадали, але заспокоїтись все одно не могли. Альфредо на той час вже досить впевнено говорив з ними українською, все ще запевняючи, що він її… не знає. Що вона «сама в нього балакається».