Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Другие приключения » В сузір’ї Дракона
В сузір’ї Дракона - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

В сузір’ї Дракона

Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:

Сучасний український письменник Валентин Чемерис, володар багатьох літературних премій, успішно працює в різних жанрах. Так, він є автором історичних романів, серед яких особливою популярністю користується «Ольвія» (три масові видання, плюс касета для сліпих), «Фортеця на Борисфені», «Скандал в імператорському сімействі», «Епірська відьма, або Олімпіада — цариця македонська», повістей «Кохання в Україні», «Засвіт встали козаченьки», «Я любила Шевченка», «Її звали янголом смерті», «Убивство на хуторі біля Диканьки», «Три шаблі над скарбом», «Державна коханка», багатьох повістей та оповідань на сучасну тематику. Також він є автором шістнадцяти збірок сатири та гумору, романів-есе «Президент», «Голгофа українського православ’я».
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
1 ... 155 156 157 158 159 160 161 162 163 ... 247
Перейти на страницу:

Але тоді в Києві ми з дружиною, повторюю, не знали такого фіаско і були певні, що таки допомогли здібній дитині з Ісля Мугерес і він, напевно, вже навчається в Мехіко на освітніх курсах — для початку. А там — піде й піде…

Був липень, теплий, сонячно-світлий, з тихими грозами, що зненацька налітали на Київ і наче забавлялися, полохаючи його молодими громами й бузковими блискавицями, і так же несподівано зникали і тоді знову лагідне сонечко осявало вимиту столицю, що аж блищала від крапель вологи із свіжим, чи не озоновим повітрям. Після нашого довгого перебування в чужоземних краях, ті дні нам видалися просто чарівними і ми раділи, мов діти — кожен новий день, проведений у Києві, здавався нам і незвичайним, і, даруйте, за можливу банальність, золотим.

Квартира наша на Святошиному, що простояла кілька років узаперті, зустріла нас нежилим, якимось аж чужим духом. І нам довелося її чи не заново обживати, аж доки вона не сприйняла нас за своїх — тут вже постаралася Оля. По якомусь часі наше затишне гніздечко на вулиці Верховинній серед дубів та сосен (а там край старих дубів і високих мачтових сосен) знову була як лялечка і вже мала жилий вигляд, а не пустки. І в нас знову, як ще в моєму дитинстві, в отчій хаті на столі, що за давнім українським звичаєм уособлював ідею єдності родинної міцності та злагоди, лежав хліб і сіль, накриті рушником — ще бабуся мене, малого, бувало напучувала: «Оберігай і шануй у хаті стіл, адже стіл — це Божа долоня достатку». Оля принесла в квартиру м’яти, любистку, рути — то нічого, що на базарі те зілля куплене, але ж тепер про нашу хату вже можна було сказати: в своїй хаті й кутки помагають…

А потім ми, зголоднілі за Києвом, днями блукали його вулицями, ласували морозивом, що його обоє любили і в захопленні наспівували: «Як тебе не любити, Києве мій…» — чим іноді дивували перехожих…

Ні, що не кажіть, а час од часу, аби не засмоктала щоденна рутина побуту й одноманітних буднів, треба для оновлення свіжого відчуття на якийсь час залишати рідне місто — після повернення воно й справді зустріне тебе як оновлене, нове, незнайоме тобі, але, безперечно, ще привабливіше.

Насолоджуючись волею (ніякої роботи, суворого розпорядку, ніяких турбот, ніякого тобі закордоння з далекою Мексикою, етнічно, психологічно й історично чужої тобі): ми в перші дні обійшли майже всі місця столиці, де раніше любили бувати. І, звичайно ж, в першу чергу відвідали Дніпро, поніжившись чи не на всіх його пляжах по черзі, починаючи з Гідропарку та Турухановаго острова, а потім чогось нас потягло на київські гори, де й започаткувався колись наш Київ — на Старокиївській, Замковій, Щекавиці, Хоревиці, відвідали Батиєву гору, Дівич-гору, що при впадінні Либеді в Дніпро, Лису гору, Аскольдову могилу, Володимирську гірку, де любили гуляти ще студентами, а після нас потягло під землю — в лаврські печери. Погуляли в Ботанічному саду, відвідали багато історичних місць. Насичуючись Київською Руссю і ніби заново відкривали для себе град Кия — до чого ж він виявився своєрідним і прекрасним! Раніше ми й половини того не знали, що спізнали й відкрили після тривалого зарубіжного відрядження. Таки й справді треба час од часу розлучатися, щоб потім стримати незрівнянну ні з чим радість зустрічі і відкриття того, що здавалося тобі добре знайомим і до чого ти звик і вже не звертав на нього уваги.

Аби вже до кінця відвести душу, я зі своїм давнім другом ще зі студентських літ з’їздив на Десенку, в місця, де вона впадає в Чорторий — то було наше традиційне місце риболовлі і ми й того разу порадувалися карасям та чудовому дню, і Десенці з Чорториєм.

А вже після того, як ми наситились Києвом, вгамували жагу пізнання його й трохи вгомонилися, Оля — в нас ще залишалося тижнів зо два відпустки, — раптом забагла хоч трохи поніжитись в Криму. Я домовився за путівку на дванадцять днів і ми вже почали збиратися, аж тут надійшов лист (майже розпачливий) від тітки Марини, батькової сестри. Батька мого вже давно немає, а сестра трохи молодша — хоч їй уже за вісімдесят — доживала віку в однім із придніпровських сіл. Правду кажучи, в її селі я лише один раз і був, та й то проїздом. У те село вона перебралася по смерті чоловіка, як удруге заміж вийшла. А це вже й другого чоловіка поховала, дітей не мала, самотиною доживала віку. Якось гостюючи в Києві, запрошувала нас з дружиною в гості. Село, казала, на самісінькому березі Дніпра розташувалося — південна Україна, завжди сонячна і тепла, пляжі на Дніпрі — не треба й санаторіїв. Відпочинете не гірш, як на південному березі Криму, запевняла. Та і я біля вас душею відтану, бо самотина дозволяє. Ще розказувала: город чималий має, жаль, що сил немає його обробляти, але овочів — бери — не хочу, садок — фруктів, як уродить, гілля гнеться й одчахується. Пропадає все, бо куди ж їй стільки, а до міста нічим повезти, та й не близько до нього — з півсотні кілометрів. Хіба коли, казала, на трасу вийде та дещо продасть проїзжим, які на південь квапляться, й на Запоріжжя, Мелітополь, загалом до Азовського моря. Ми ніби й збиратися почали заходилися, а воно заніколилось. Те-се, п’яте-десяте, так не одне літо й збігло. Вже й незручно себе почував, який же я племінник, як єдиної тітки не провідую. Аж тут і лист надійшов: занедужала, прохаю приїхати, бо не знаю, чи Бог ще вділить життя, то мо й не побачу більше племінника. Приїхали б, га? Літо нині на славу вдалося, для відпочинку кращого й бажати не треба. Кажу ж, у нас, як на південному березі Криму, овочі та фрукти добре вродили — порозкошуєте. Та заодно й ліків би привіз, бо в селі на них і знаку немає, вата та градусники, а до міста далеко, та й сили вже не ті. Тіко з двору вже іноді виходжу та на лавочці біля хвіртки посиджу, на Дніпро та білий світ подивлюся і то утіха, писала каракулями, що я їх ледве розібрав…

1 ... 155 156 157 158 159 160 161 162 163 ... 247
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)