В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
Я звернув увагу, що цей потомок майя якось особливо зацікавлено, наче аж подивовано-вражено прислухається, коли ми з дружиною розмовляємо українською. Аж губами ворушить, наче повторює за нами слова незнайомої йому мови. А втім, на березі Мексиканської затоки вона може й звучала — та ще для майя — дещо екзотично.
Проте спершу не надавав тому значення — чужа для нього мова, ніколи ним не чута, от підлітку й цікаво.
А якось Альфредо запитав:
— Дон і донья дивною мовою між собою розмовляють.
— Якою це… дивною? — аж образилась дружина. — Що ти мелеш, нечемний хлопчиську? Ми розмовляємо нашою рідною мовою, вона одна з наймилозвучніших мов світу.
— Рі-ідна-а? — подивувався він. — Альфредо здається… Альфредо вже десь її чув…. А хто це такі… ук-українці? — по хвилі запитав.
Дружина засміялась.
— Вони такі, як ось ми, — показала на мене і на себе. Альфредо блиснув білосніжними зубами.
— Дон і донья дуже добрі. Тепер я знаю, хто такі ук-українці. Вони теж добрі, — і, помахавши нам на прощання, побіг собі.
А днів через кілька раптом питає:
— Якою мовою дон і донья між собою балакають?..
Я ледь не спіткнувся на рівному.
І не тому, що запитав (що ж тут дивного?), а тому, що запитав він… українською мовою. Справжньою щонайсправжнісінькою, хоч і старанно — з незвички — вимовляючи її слова.
— Якою мовою дон і донья між собою балакають?
І в очах його стояв подив. І щось таке… незбагненне. Наче сам він був вражений, що запитав нас чужою йому і незнаною мовою.
Я сторопів. Дитя майя і раптом питає українською. Вперше у своєму житті — не вчивши її і, навіть, раніше ніколи не чувши.
— Якою? — оговтавшись, перепитую.
— Так, кабальєро. Якою?
— А такою, якою ти щойно до мене звернувся. Себто українською.
— Я-ак? — тепер він уже подивувався і навіть аж злякався. — Хіба я запитав кабальєро ук-українською? — він з трудом вимовив це слово і швидко перейшов на іспанську: — Кабальєро помиляється, я не знаю такої мови… ук-української.
— Проте Альфредо щойно говорив зі мною українською.
— В Альфредо так вийшло….. Його рот сам заговорив вашою мовою. — І по хвилі запитав: — А що таке… ук-українська?
Тільки тоді дружина, нарешті отямившись, кинулась до нього, заговорила іспанською:
— Альфредо, дитино, звідки ти знаєш нашу мову?
— Та не знаю я її, — підліток розгубився і, крутнувшись, хутко втік — він завжди, коли губився, то раптово втікав, блискаючи засмаглими литками…
Звідтоді, як наш юний друг приходив до нас у гості і ми рибалили на кручі, або просто сиділи на камінні біля хатинки, він говорив з нами підкреслено іспанською. Проте іноді, захопившись, зненацька переходив на… українську. Диво та й годі! І ми вкотре доскіпувались.
— То звідки Альфредо знає нашу рідну мову?
А він вперто гнув своє — що не знає. І в його устах це звучало і переконливо, і правдиво (майя взагалі правдиві).
— Але ж іноді ти говориш нею…
— Альфредо не відає, якою мовою іноді з кабальєро розмовляє. Знає, що не іспанською. І не мовою май. А якою — нічого не відає. Вона сама іноді з його рота балакається. І тоді Альфредо здається… здається… Альфредо вже колись нею балакав.
— Українською?
— О-ля-ля! — питав з дитячою безпосередністю. — А що таке… українська? Звідки вона? Де нею люди балакають?
— Це мова мого народу і моєї держави, — одказую. — Україна.
— А що таке… У-ук-ра-аїна? Я не знаю такої…
— Але ж Альфредо говорить саме українською.
— Альфредо іноді здається… Наче уві сні… Ні, Альфредо іноді й сниться…
— Що сниться Альфредо?
— Життя, яким Альфредо ніколи не жив удома, на Ісля Мугерес. А десь жив…
— Де саме… десь?
— Альфредо не знає… Він жив колись у вашій У-укра-аїні — от! І тоді мене звали… Не-едро… Ні, ні, не Петро. — Ще подумав. — Мене тоді звали… Не-етя… Альфредо тоді звали Петьком. От! І ще звали… На-аляницею…
Він над силу вимовив слово «паляниця» і засміявся задоволений.
— Не-тько-о На-аляни-яця… От! Оля-ля!..
Так він і став звідтоді для нас Петьком Паляницею із племені майя. Але більше я нічого не міг з нього витягнути та підліток більше й не знав. Лише часто розпитував нас — про невідому йому Україну, чиєю мовою він несподівано заговорив.
— Цей хлопчик — феномен, — була певна дружина.
— Але ж він не відає, що таке Україна, де вона і в яких світах. Ніколи взагалі про Україну раніше не чув.