В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
— Просто… просто в нього виявились незвичайні здібності до вивчення мов. Фантастичні здібності! Альфредо послухав кілька разів, як ми між собою говорили рідною нам мовою і сам забалакав. Вундеркінд тутешній!
— Але ж він вживає навіть ті українські слова, що їх ми з тобою в його присутності й не вимовляли. То звідки він їх знає, цей геть неграмотний дітвак? Зі свого острова він нікуди й не потикався — то як він міг так швидко опанувати чужу мову, раніше ним не чуту жодного разу? Я досі не можу ані збагнути все це, ані повірити почутому. Я просто… просто не знаходжу цьому пояснення.
— Цим хлопчиком з племені майя з глухого острова мали б зацікавитися вчені. Мовники, лінгвісти. Адже це надзвичайно обдарована до мов дитина. Унікум! Цьому пахолку треба вчитися в університеті.
— Але ж він навіть обов’язкової і, до речі, безплатної в Мексиці шестирічної початкової освіти не здобув, бо з малих літ допомагає сім’ї ловити рибу — з неї вони й живуть. Та й батько його неписьменний і роботи не має. А в нього ж є ще менші діти. То який університет, якщо хлопець навіть елементарної грамоти не знає. Іспанську та рідну на слух вивчив, а читати не тямить. Та й батькам мусить допомагати.
— У Мехіко, — затялась на своєму дружина, — є Національний автономний університет, а при ньому щось типу коледжа для обдарованих дітей бідняків. Туди б і мали цього унікума взяти. Спершу закінчив би коледж, чи, як тяжко, то бодай освітні курси, а тоді й університет….
— Легко сказати, а хто сім’ї допомагатиме? Альфредо ж старший, навіть у свої дванадцять років…
— Але ж з такими даними він запросто поліглотом стане. Сьогодні це дитя живе, мов бур’янина, а як його вивчити, га?
Ми так міркували і сяк — диво та й годі! До всього ж Альфредо запевняв, що він уже говорив нашою мовою — з якимось міфічним дідом Карпом. Чи не приснився він йому? Та ще й запевняє, що був колись якимось Петьком Паляницею. Чудасія та й годі!
Я вже з підозрою — при зустрічах придивлявся до цього малого унікума — чи він бува не схиблений?
— Де Альфредо чув раніше українську мову?
— Де — Альфредо не відає. Але там — де у нього був дід Ка-ар-по-о… — І додавав: — Давно то було. Оля-ля!…
— Як — давно? Тобі всього лише дванадцять років..
— Це тепер дванадцять, — уникав він прямої відповіді. — Так Альфредо кажуть боги…
Дружина заходила з іншого боку.
— Послухай, хлопчику. Якщо ти знаєш нашу мову, то чому ти нічого не відаєш про Україну?
— Кабальєро, — кивав на мене, — розказував про… Україну. Вона далеко-далеко звідси. Там, — махав він кудись у бік Карібського моря. — За морями-океанами ваш великий, великий земля… Ваш Ісля Мугерес…. Так каже кабальєро.
— А до цього ти ніколи не чув української?
Задумався.
— Здається, чув… Туристи приїздили… Такою мовою балакали…
Он воно що?
— Поїхали з нами на нашу батьківщину, — запропонувала дружина. — Влаштуємо тебе в Київський університет імені Тараса Шевченка. А чому б і ні? Житимеш у нас. Українську ти знаєш, ще її підучиш, оволодієш нею на доброму рівні. Все інше докладеться.
Альфредо аж засвітився, заусміхався, а тоді нараз щось згадавши наче згас і голову звісив.
— Альфредо дуже хотів би поїхати. Але не може Альфредо поїхати.
— Чому?
— Альфредо має на Ісля Мугерес жити і рибу ловити. І татові допомагати, братиків менших годувати. Тато каже, що їх треба на ноги поставити. Так татові веліли наші боги, а богів не можна ослухатися. Майя завжди слухають богів.
За звичкою крутнувся на місці і, не попрощавшись, побіг. Звідтоді він перестав заходити до нас у гості — як зник. Лише якось я здибав його на рибальському базарчику. Хлопець, потупившись, зізнався, що батько йому не велить з нами зустрічатися — «Щоб дон і донья не забрали собі Альфредо. Бо в них, каже тато, немає дітей…»
Я зазвичай купив у Альфредо риби на суп, від здачі відмовився, але хлопець аж образився.
— Альфредо ніколи не бере більше, як треба за рибу. Це буде жадоба — погана штука.
Потупцявся, щоб іти і — залишився на місці. Відчував: хлопець щось хоче мене запитати. І не помилився.
— Кабальєро, а що таке… Ді….. діпро?
— Дніпро?
— Ага, Дніпро.
— Ти Дніпро знаєш? — я вже, здається, нічому не дивувався.
— Коли б Альфредо знав, то не питав би… Мені сниться якийсь Діп… Дніпро.
— Дніпро — найбільша ріка України.
— Знову… Україна.
Він зморщив чоло та ось, певно, щось пригадав, бо темні оченята його почали наче синявою, такою нетиповою для майя, наливатися.