В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
— Аби у світі і ось тут, — показувала на свої груди, — було добре, а решта прикладеться… Чи ж багато людині треба?
Була вона християнкою (принаймні акуратно ходила в сусіднє село до церкви і була там, як мені потім скажуть сусіди, чи не активісткою, в крайньому разі зразковою прихожанкою) і в той же час залишалася… язичницею. Вся її філософія зводилась до одного:
— На небі живуть боги (які саме — не уточнювала, та й не мала в тому потреби, боги є боги, що тут довго міркувати?), на землі — духи природи, а під землею — злі демони, — і, зітхнувши, додавала: — А ти мусиш між ними вертітися… Так і живемо…
Найбільше остерігалася жовтих кішок — хоч такого забарвлення кішок у їхньому селі не було. А боялась їх тому, що за давніми, дідівськими звичаями саме в жовту кішку може обернутися відьма (о, це кодло невмируще, у кожному селі його представники водяться!). Як і в сороку.
Останні в селі водилися. Тільки де застрекоче ця біло-чорна птаха, як тітка Марина вигукувала на її адресу:
— Ну, годі тобі вже, годі, білобока! Пострекотіла і досить. Лети собі геть, а ми вже й без тебе якось проживемо!..
І як це в неї поєднувалося (християнство і язичество, чи як вона сама казала, поганство), ми з дружиною так і не могли збагнути. У тітки ж це виходило просто. Якось аж природно, наче так і треба було. Ну, наприклад, під натільним хрестиком носити крихітну, з наперсточок завбільшки торбиночку з плакун-травою, власне, її корінцем, що буцімто чудодійний. І що то була за чудодійна трава, я так і не зміг допитатися.
— Плакун-трава всім травам мати, — одказувала тітонька, але ще й показати, що ж то за зілля, навідріз відмовлялася. — І рада б, та… Як покажу, то плакун-трава одрузу ж втратить свою чарівну силу і вже не буде над духами панувати чи хвороби виліковувати. Хоча тітонька поправляла своє здоров’я не так чарівною травою, як тими ліками, що ми їй привезли з Києва. Ще й запевняла, що вони добре їй помогли і вона від них наче аж помолоділа — дай Боже!
Ми з тіткою не сперечалися і не намагалися порушити її віру в силу плакун-трави, тільки коли вона називала себе поганинкою (в смислі язичницею), дружина м’яко казала:
— Поганин, це той, хто не сповідує християнство та його релігію, а ви ж — християнка.
— Християнка, — погоджувалася тітонька охоче і незмінно додавала: — Але все одно й поганинка.
В зворотному ми її не переконували, тим більше з її язичеством було навіть цікаво. Тітонька вірила, здається, у всіх і у все: у бабу Ягу, яка, як і годиться, живе в хатці на курячих ніжках і є повелителькою світу мертвих, у берегинь, повітряних дів, що оберігають людей від упирів, а ті, що живуть біля людських осель, ще й від злих духів («Вони такі веселі, все танцюють та співають. І там, де вони хороводи водять на берегах озер та річок трави ростуть густі та зелені, а в полі хліб родить щедріше»), особливо поклонялася Ярилу-сонцю («Такий гарний молодик у білому вбранні з квіточками на голові на білому коні їздить. Де він проїде, там чекай доброго врожаю, а на кого подивиться, у того в серденьку любов спалахне… Ми Ярила завжди шануємо в його день — 4 червня і тому в нас урожаї добрі і любов у сім’ях…»); вірила в духа озер і річок, у Водяника, у хатнього домового (щоночі йому в черепочок у сінях наливала води, щоб він уночі, як захоче, попив і до неї, тітоньки Марини, добрішим був). А ось кіз не терпіла. Казала:
— Бог створив людину, а сатана — вовка. Бог — корову, а сатана — козу, Бог — овес, а сатана — бур’ян.
Вірила у Страх — злого демона, що часто з’являється у вигляді вихора-суховія. Бачити його в тому вихорі ніхто не бачив, але присутність його завжди відчувається, бо на людину тоді нападає безпричинний страх. Тож і ясно стає, ще у вихорі вертиться він, злий дух…
А найбільше, здається, вірила в Матір-Сиру Землю, слов’янську богиню землі, матір всього живого — в тім числі й людей. І тут ми з тітонькою Мариною у всьому погоджувалися. Справді, як по весні прокинеться Мати-Сира Земля, то й земля прокидається, заквітчує себе зелом і дає всьому живому силу та молодість і все тоді у світі білому оживає і квітне. То як же не вірити в таку богиню, бодай і будучи християнкою, і ми вірили, чим викликали в тітоньки Марини ще більшу симпатію до нас.
— Бач, бач, — радо казала. — Городські і, мабуть, же партєйні, а в Матір-Сиру Землю вірите — от яка в неї сила!
Так непомітно й минали дні у тихому патріархальному тітчиному селі. Від ліків, що ми їх привезли, тітці за кілька день стало й зовсім добре, вона збадьорилася і її сухеньке зморшкувате личко почало рожевіти, а в очах заблискотіли веселки.