В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
Почуте мене вразило. Так наші предки — слов’яни, коли ненароком впускали хліб, то, піднімаючи його, набожно й казали: «Вибачай, Боженьку…» Хліб для наших предків був священною їжею, першою серед інших, що вміщував у собі щастя і благополуччя господи. Тому його й називали Божим дарунком. Вважалося, що Бог наділяє людину разом із хлібом ще й долею. А то і щастям. У ті давні часи у слов’ян існувало хатнє божество «Хлібник», який ніби оберігав зерно і борошна від зіпсуття. (Пізніше, християни ототожнили хліб з тілом Божим). Отож, коли в наших пращурів падав з рук хліб (якщо з рота — то це віщувало швидку смерть), то й казали набожно: «Вибач, Боженьку!»
Але це було в слов’ян, а переді мною на Юкатані, на Острові Жінок сидів потомок майя, який про слов’ян і чути не чув. І раптом — «Вибачай, Боженьку…»
— У майя такий звичай? — на всяк випадок запитав його.
— Не знаю…
— Але ж Альфредо, підібравши впущений шматок хліба, вибачився перед ним за давньослов’янським звичаям, невідомим у твого народу. Хто Альфредо цьому навчив?
Він подумав і відповів якось невпевнено:
— Ді-ід….
— Який дід? Як звали твого діда?
Він ще подумав і повільно, по буквах вимовляючи ім’я, назвав:
— Ка-арпо-о…
Отакої! У діда із племені майя слов’янське ім’я, невідоме у цих краях. Чи в нього дід був слов’янином? Але ж слов’янських імен на острові ніхто й ніколи не чув. Про те на всі запитання Альфредо затято відповідав одне й те ж:
— Альфредо не знає. Альфредо нічого не знає. Альфредо тільки знає, що діда звали Ка-арпо-о… Не по нашому. У майя так не називають. А дід Ка-арпо-о й казав… Коли хліб з рук падав: «Вибачай, Боженьку…» От мені й запало в помку…
— Та звідки ж у тебе взявся дід із слов’янським, не вашим ім’ям?
— Скільки разів ранчеро казати: Альфредо не знає. І батько мій не знає, звідки у мене був дід Ка-арпо-о…
— Отакої! Твій дід Карпо був батьком твоєму батькові, то чому ж він не знає свого батька? Себто діда Карпа, га?
— Альфредо не знає, чому він не знає…
— А ти звідки знаєш діда Карпа?
— Не знаю, ранчеро. Тоді ще мого батька не було.
— Коли — тоді?
— Як був дід Карпо, ранчеро…
(Альфредо звертався до мене по-різному. Іноді — кабальєро, але частіше дон (до моєї дружини — донья), але траплялося, що й ранчеро — власник ранчо (садиби), як то було прийнято в Іспанії та іспаномовних країнах, хоч я й переконував його, що ніякий я не ранчеро, адже хатинку над морем лише орендую на деякий час).
— Виходить несусвітня містика: дід був, а батька ще не було.
— Авжеж, — охоче і радо погодився хлопець. — Дід був, а батька ще не було.
— Але як таке могло статися?
— Могло, бо так забагли боги майя, щоб в Альфредо був дід Ка-арпо-о…
— А ще які слов’янські імена ти чув?
— Альфредо більше нічого не чув, — і вибіг з хати, як мені здалося, не лише знічений, а й навіть дещо зляканий.
Ми з дружиною сиділи подивовані, забувши про свою вранішню каву.
А після того стався і зовсім дивовижний випадок, що й геть збив нас з пантелику і пояснення якому я й досі не можу знайти — та й навряд чи коли-небудь його можна буде знайти.
Частенько вранці Альфредо — якщо не плавав до бар’єрних рифів — забігав до нас у гості, рибалив зі мною з кручі. Власне, рибалив я, але під його тренерськими настановами. Навчаючи мене премудрому ремеслу риболовлі з кручі, малий вчив розпізнавати, які риби у них їстівні, які не дуже, а які й отруйні. І таких там водилося чимало. Дружина іноді приєднувалась до нас, всідалася на камені і дивилася собі в далину, забувши про снасть, яку я їй давав. А ми з Альфредо тягали рибу на кручу. Спілкувалися виключно іспанською, якою він володів (хлопець знав ще й мову своїх предків, але розмовляв нею лише зі своїми одноплемінниками, бо для нас вона була табу за сімома замками). Між собою ми з дружиною в його присутності розмовляли іноді англійською, що її Альфредо трохи тямив — вплив туристів з англомовних країн, — але здебільшого рідною.