Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
«Поки що боятися мені нічого», — подумки вмовляла себе Люсі.
Справді, в осяяному сонцем коридорі все було тихо, коли б не сказати, занадто тихо. Мабуть, було б іще спокійніше, якби на дверях не було отих незрозумілих червоних позначок із хитро переплетених візерунків, які обов’язково мали щось означати, а може, й про щось попереджати. Та й на стінах краще б не було отих масок. Сказати, що вони були зовсім, зовсім уже потворні — не скажеш. Але від тих темних дірочок замість очей одразу ж робилося моторошно. І варто було дати волю уяві, здавалося, ніби тільки-но відвернешся, як вони роблять тобі гримаси. Проминувши десь шості двері, Люсі вперше по-справжньому злякалася. На якусь мить їй здалося, що просто зі стіни зненацька випірнула нахабна пика з цапиною бородою і скривила їй гримасу. Вона аж заклякла, але таки змусила себе придивитися до стіни. Ніякої пики, звісно, огляд не виявив, а виявив невелике округле дзеркало завбільшки з її власне обличчя, до якого зверху було причеплене пасмо волосся, а знизу — цапина борода; тож, коли дзеркало впадало тобі в око, здавалося, ніби усе те виросло в тебе.
«Виходить, краєм ока я помітила власне віддзеркалення, — заспокоїла себе Люсі, — тільки й усього. Нічого лячного в тому нема».
Проте власне обличчя з бородою та пасмом жорсткого волосся їй дуже не сподобалося. Із тими думками вона й рушила далі. (Зі свого боку, мушу визнати, що справжнє значення трюку з «бородатим дзеркалом» для мене, так само, як і для Люсі, залишилося невідомим із тієї простої причини, що я не чаклун.) Поки Люсі дійшла до останніх дверей ліворуч, вона встигла передумати багато чого: зокрема після милування своїм відображенням вона відзначила, що коридор став вужчим і довшим. Що ж, у будинку чаклуна таке могло трапитися.
Останні двері ліворуч були прочинені навстіж. Перед Люсі постала простора кімната з трьома великими вікнами, від підлоги до стелі всуціль заставлена книжками. Ніколи ще не доводилося Люсі бачити стільки книжок одразу. Книжки були різні: одні маленькі, як отой записничок, другі — товстенькі та важкенькі, треті великі, мов Біблія на амвоні. Усі в шкіряних палітурках, усі пахли давниною, мудрістю та чарами. Інший би загубився поміж них, та Люсі добре пам’ятала, що шукати треба не тут. Бо та сама чарівна книга покоїлася на підставці посеред кімнати. Люсі збагнула, що читати її доведеться стоячи, бо стільців у кімнаті взагалі не було, і не просто стоячи, а стоячи спиною до дверей. Тож, перш ніж взятися до книги, вона вирішила зачинити двері. Але двері не зачинялися. Деякі запевняють, що читати можна в будь-якому положенні, та я ладен погодитися з Люсі, яка вважала, що читати, стоячи спиною до відчинених дверей, щонайменше якось незатишно. Потім вона визнавала, що, якби в неї стало сил, вона обов’язково б ті двері зачинила, бо хтозна, хто чи що вигулькне в тебе за спиною будь-якої миті з прочинених дверей. Та тут уже нічого не вдієш.
Крім того, її дуже занепокоїли розміри чаклунської книги, і ось чому. Голос невидимого ватага невидимок ані словом не прохопився, де саме шукати закляття від невидимості. Він, той голос, навіть пролунав здивовано, коли вона сама спитала його про те. Він стверджував, що читати треба все з самого початку, не оминаючи жодного рядка, аж поки не знайдеш те, що шукаєш. Інших способів відшукати в книзі потрібне місце ватаг, схоже, не знав.
«Як на те, пошуки можуть забрати не одну годину, а може, і не один день, якщо не тиждень, — зважила про себе Люсі, оцінюючи поглядом чаклунську книгу. — А мені вже здається, ніби я перебуваю тут чи не цілий день». Із тими думками вона наблизилася до книги й поклала на неї руку. Її пальці одразу ж відчули дивне поколювання, ніби книжка була просякнута електричним зарядом, але Люсі, набравшись хоробрості, спробувала перегорнути обкладинку. І що ж? Нічого з того не вийшло. Хтось інший, може, й розгубився б, та Люсі серцем не зневірились, вона пильно обстежила книгу і з’ясувала, що збоку оправу скріплювали дві великі металеві, здається, свинцеві, защіпки. Люсі розстебнула їх, і книга розгорнулася сама. Та що то була за книга! Літери в ній були не надруковані, а дбайливо виписані рівним чітким письмом із натиском на низхідні лінії й легкими, ніби на злеті, висхідними лініями. Узагалі-то, літери були більшими за звичні, друковані, та ще й напрочуд гарними, тож на якусь хвилинку Люсі навіть забула, що літери треба не тільки роздивлятися, а ще й читати. Хрусткий папір видихав загадковий і запаморочливий запах. На берегах, а також біля кожної заголовної літери, з якої починалося закляття, були малюнки.