Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10

— Матка не чистокровна, — пояснив Греймові Дік.

— Зате серед її предків було чимало морганівської породи, — зразу додала Пола. — І смуга на хребті — від мустангів. А цю лошичку назвемо Німфою, хоч вона й не попаде до племінних книг. Це буде перша моя верхова кобила без жодної вади, я знаю. Така, як я хотіла, і моя мрія нарешті справдиться.

— У коняки чотири ноги — дві спереду і дві ззаду… — значуще зауважив Генесі.

— І від п’яти до семи різних алюрів, — весело докинув Грейм.

— О, я не люблю отих кентуккійських коней, що вміють усякі алюри, — враз відказала Пола. — На них хіба в парку кататися… А для нашого каліфорнійського бездоріжжя, для гірських стежок дайте мені швидку ступу, ристь — дрібну й широку, та не надто розмашний галоп. Ну, звісно, і легкий короткий скік, але то, я б сказала, не окремий алюр, а той самий галоп, тільки пристосований до поганої дороги.

— Але ж і красуня! — тішився Дік, стежачи потеплілими очима за лошичкою, що вже зважилась підійти зовсім близько і сторожко принюхувалася до тремтячих, роздутих ніздрів приборканого Ферта.

— Для своєї потреби я волію не зовсім чистокровних коней, — заявила Пола. — Чистокровні добрі на іподромі, але вони занадто вузько спеціалізовані, щоб їздити на них скрізь.

— Таки непогано дібрано, — визнав і Генесі, показуючи на Німфу. — Тулуб і не задовгий, і не закороткий — хоч для галопу, хоч для широкої ристі. Сказати по правді, я нітрохи не вірив, що з цього парування буде яке пуття. Але лошичка справді вийшла знаменита.

— Дівчиною я не мала коней, — пояснила Пола Греймові,— і тепер ніяк не можу натішитися тим, що маю не тільки їх, а навіть змогу виводити собі, яких сама хочу. Часом мені аж не віриться, що це правда, і я сідаю на коня та їду пересвідчитись.

Вона обернулась до чоловіка і звела на нього вдячний погляд. Грейм добрих півхвилини спостерігав, як вони дивляться одне на одного, і йому було видно, як тішиться Форест дружининою радістю, її молодим завзяттям та бадьорістю. «Щасливий, чортяка!» — подумав він, і не величезний маєток, не всі Дікові господарські успіхи збудили в ньому ту заздрість, а ця чудовна жінка, ця Маленька господиня, що вміла так щиро і вдячно дивитись чоловікові в очі.

Він саме з сумнівом згадав Ернестінині слова, ніби Полі вже тридцять вісім років, коли вона знов обернулась до лошат і батіжком показала на одного вороного стригунця, що скуб зелену весняну траву:

— Глянь, Діку, які в нього пласкі крижі. А ноги, а бабки! Чим не рисак? — Тоді до Грейма: — Бабки зовсім не такі, як у Німфи, куди коротші, еге? Але я якраз цього й прагнула, — і вона засміялась, одначе з ледь чутною ноткою прикрості.— Матка ясно-руда, майже як новенька золота монета, тож я хотіла вивести їй пару під масть, до запрягу в мою коляску. Спарувала з розкішним рудим рисаком, і ось бачите, що вийшло? Вороне, як галка. А ось поїдемо до маток, так я покажу вам його рідного брата, ще сисунця — той темно-темно-гнідий. Таке розчарування!