Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #10
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10». Краткое содержание книги:
Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.
У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.
Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.
Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.
Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного.
Пола розшукала поглядом двох гнідих лошаків, що паслися разом.
— А оті двоє — від Гая Ділона. Брат Лу Ділона, ви, певне, чули про нього. Від різних маток, і масть не зовсім однакова, але хіба не чудова пара? Лиск в обох, як у Гая.
Вона зрушила з місця свого вгамованого Ферта й неквапом поїхала довкола табунця, щоб не полохати лошат; усе ж декотрі кинулись навтьоки.
— Гляньте! — гукнула Пола. — Оті п’ятеро типові запряжні. Дивіться, як вони підкидають передні ноги!
— Я вельми здивуюся, коли ти не добереш із них призової четверні,— похвалив Дік, і знову Грейм помітив вдячний Полин погляд, що шпигнув його в серце.
— Двоє з них від більших маток — середній та крайній ліворуч, — а з решти трьох можна вибрати передню пару. Всі від одного жеребця, але різних кобил, і за одне літо з п’ятьох добралась четверня однієї масті. Як, щастить мені, га?
Вона швидко обернулась до Генесі:
— Я вже бачу серед дволітків чудових коників для поло, можна буде продати. Ви придивіться.
— Хіба поло з моди вийде, а то містер Менденгол візьме за отого чалого щонайменше півтори тисячі,— погодився ветеринар захоплено. — Я на них давно оком пакидаю. А отой буланий? Пам’ятаєте, який він зразу кволенький був? Та хай-по погуляє ще рік… Дивіться, як дзига! На п’ятаку повернеться. Шерсть коров’яча? Хай-но ще рік погуляє, і хоч на міжнародні змагання, я вам кажу. Я повірив у нього зразу. Куди там берлінгемським! Тільки-но доросте, продавайте його на Схід.
Пола слухала Генесі, притакуючи головою, і, як і в нього, очі у неї аж блищали — так тішило її це видовище, це буяння молодого життя, що його вона сама покликала у світ.
— А шкода продавати таких красенів, знаючи, що їх скоро понівечать у грі,— призналась вона Греймові.
Вона захоплювалась лошатками і вболівала за ними так щиро, зовсім не хизуючись і не хвалячись, аж Дік мусив сам похвалити Івенові її конярський хист:
— Знаєш, таким пням, як я, треба перечитувати цілі бібліотеки з конярства і скніти над законами Менделя, що аж у голові морочиться, поки чогось досягнеш; а їй не треба вивчати ніяких законів. Бо вона геніальна. Вона їх знав сама з себе, немов інстинктом чи якимись чарами. їй досить оглянути табун маток, трохи їх помацати, погладити, і вона вже добере кожній плідника й матиме лошат таких, як хотіла… Тільки з мастю ще не виходить, еге, Пол? — піддражнив Дік дружину.
Грейм і Генесі засміялись, і Пола теж весело блиснула зубами. А Дік провадив:
— Гляньте на оте-он лоша. Ми всі знали, що з Полиної вигадки нічого не вийде. А подивіться тепер! Вона взяла старезну чистокровну матку, вже начебто ні на що не здалу, і спарувала зі стандартним плідником. Матка привела лошичку; вона її спарувала з чистокровним жеребцем — знов лошичка; ту лошичку спарувала з тим самим стандартним плідником — і всі наші передбачення полетіли за вітром: вийшов світового класу коник для поло. І ще за одне їй слід віддати шану: бракуючи, вона не знає ніяких жіноцьких сентиментів. Коли треба відкидати непридатне й вибирати те, що їй потрібне, тоді вона рішуча й безжальна по-чоловічому. Ось тільки масті ще не опанувала. В цьому твій геній ще пасує, еге, Пол? І для запрягу тобі поки що доведеться вдовольнятись Дженджиком і Ченчиком. До речі, як там Дженджик?
— Вичухується, — відповіла Пола. — Завдяки містерові Генесі.
— Та там не було нічого серйозного, — озвався ветеринар. — Він просто схуд трохи, а конюх переполошився.
РОЗДІЛ XIII
Всю дорогу від пасовиська до купального басейну Грейм розмовляв з господинею і їхав поруч неї так близько, як тільки дозволяв Фертів норов. Дік з Генесі їхали спереду, поринувши в господарську розмову.
— Безсоння дошкуляло мені змалечку, — розповідала Пола, а сама лоскотала Ферта острогою, щоб запобігти новому бунтові.— Але я рано навчилась не давати йому, щоб розшарпувало мої нерви й гнітило душу. Ще й більше — я навчилася здобувати з нього користь і навіть утіху. Це був єдиний спосіб упоратися з тим, чого, як я знала, довіку не можна буде позбутися. Вам, певне, доводилось, плаваючи, перемагати відпливний бурун?
— Так. Треба просто не змагатися з ним, — відповів Грейм, не спускаючи погляду з її обличчя, що порожевіло й укрилося дрібненькими краплинками поту від безнастанної боротьби з неспокійним конем. «Тридцять вісім років! А чи не збрехала Ернестіна?» — подумалось йому. Бо на вигляд Полі Форест не було й двадцяти восьми. Шкіра у неї була ніжна, гладенька і аж просвічувалась, мов у молодесенької дівчини.