Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Козурін побачив мене, п’яно змахнув рукою.
— Капітане, сідай! Випий з нами, капітане!
Тоді пояснив своїй дамі (так ніби вона й сама не знала):
— Капітан Сміян, який привіз вас сюди, і добре зробив, що привіз! Капітан, давай вип’ємо!
Я випив бокал коньяку, щоб хоч трохи продезинфікуватися після тої гидоти, в якій бабрався цілий день.
— Слухай, Козурін, — нахилився я до вуха лейтенанта, — нам треба поговорити.
— Не Козурін, а товариш лейтенант! — п’яно проварнякав той.
— Ну, чорт з тобою, хай буде — товаришу лейтенант! Ти здатний мене слухати?
— Слу… слухати? Я завжди слухаю. Нік… нік-кому з вас і не снилося, як ум… міє слухати Козурін!..
— То знай же, — сказав я тихо, — знай, що отой бородатий — особистий ад’ютант генерала Власова, в підвалі з ним його дружина і її молодша сестра, а оце навпроти тебе — її старша сестра. Ти мене зрозумів, Козурін?
Я сподівався, що Козурін підстрибне, мов підкинутий пружиною, — де там! Він до того розпився і розманіжився від співу і споглядання повногрудої Зосі, що чи й почув сказане мною. Коли ж я спробував пробитися до його затуманеного мозку, він кволо відмахнувся:
— Не набридай, капітане! Завтра розберемося. Все завтра!.. Все…
Я плюнув і пішов звідти, супроводжуваний чарівливим дівочим голосом:
Хіба мені треба більше за всіх!
Я ліг у себе в кімнаті, взяв книжку. Наживін. Історичний роман «Москва и Тверь». Ніколи не чув про такого письменника. А про що я чув? Книжки носив мені Гаврило Панасович, а його постачали російські емігранти, які їхали до нас звідусюди: з Німеччини, з Голландії і Бельгії, з Франції, навіть із Швейцарії. Ми не мали точної інструкції, як вестися з емігрантами, Козурін для профілактики перепихав їх на Гаврила Панасовича, а той, не маючи ніяких прав, виступав у ролі втішальника, терпляче вислуховував сповіді цих заблуканих душ, щось їм там говорив, не обіцяючи нічого певного, заронював у серця якісь надії, не відмовлявся від їхніх добровільних приношень, а приношеннями цими завжди були-книжки, безліч книжок, про існування яких ще вчора ми не мали ніякісінького уявлення. Книжки російських авторів, видані в Берліні, в Парижі, романи, повісті, оповідання, вірші, Бунін, Шмельов, Борис Зайцев, Ходасевич, навіть запеклі вороги радянської влади генерали Денікін і Краснов.
Денікін написав величезну книгу про громадянську війну «Очерки великой смуты», Краснов випустив романи «Опавшие листья», «Павлоны». Ще б генерал Шкуро став складати вірші, сумуючи за своїм генеральським минулим! Моя класова свідомість протестувала проти самого факту існування цієї білоемігрантської літератури, але Гаврило Панасович уперто носив мені книжки і спокійно радив:
— А ти почитай, почитай…
Що лишалося в нашому майже монастирському побуті: ганятися за людьми, пити коньяк у Коляди, підлотствувати, як Козурін? Навіть листа до матері не напишеш, бо ти перебуваєш в «особливому відрядженні», виконуєш «особливе» урядове завдання, ти собі не належиш, тебе просто немає на світі.
Було вже пізно, я лежав і читав про те, як московські й тверські князі змагалися в прислужництві перед татарськими баскаками, як виривали один в одного ханські ярлики на право володіння землею, і тут у моє читання, в далекий тринадцятий чи чотирнадцятий вік увірвався зовсім реальний, теперішній, тривожний стукіт, і дівочий голос ы зойк:
— Товаришу капітан! Товаришу капітан!
Стукотіло з веранди, а голос був Зосин, той самий, що зовсім недавно виспівував перед розпитим Козуріним:
Я накинув халат (трофеї переможців!), відчинив скляні двері з веранди. Зося майже впала на мене, задихана, зрозпачена, вся в якомусь вогні самоспалення. В тій самій довгій спідниці з міцного чорного крепсатину і в пишній білій блузі, в яких співала в дубовому залі, але блуза розпанахана, зачіска понівечена, повні червоні губи — мов рана.
— Що з вами, Зосю? Сядьте, будь ласка, заспокойтеся. Я підвів її до крісла, поміг сісти.
— Дати вам води?
— Дякую. Коли можна, щось міцніше.
— Міцніше? Але в мене нічого немає, крім коньяку.
— Це навіть краще! Давайте коньяк!
— Але що сталося?
Вона мовчки простягнула руку, нагадуючи мені про коньяк. Випила півсклянки, які я налив, так ніби то була вода, обвела поглядом кімнату, мене в незграбному халаті, заспокоєно усміхнулася: