Піонери або Біля витоків Саскуеханни
- Автор: Купер Джеймс Фенимор
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Евгений Крижевич
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Піонери або Біля витоків Саскуеханни». Краткое содержание книги:
Всі уважно дивилися на старого, але ніхто не вимовив ані слова. Нарешті той обвів присутніх своїм бездумним поглядом, спробував підвестися, на його змарнілому обличчі майнула млява усмішка, і він промовив тремтячим, глухим голосом:
— Прошу сідати, панове. Військова нарада розпочнеться негайно. Всі, хто любить нашого доброго короля, раді будуть почути, що колонії лишилися йому вірними. Сідайте, панове, сідайте. Військо зупиняється на ночівлю.
— Він марить! — сказав Мармедюк. — Хто пояснить, як це все розуміти?
— Ні, сер, — твердо відказав Едвардс, — це не марення, а стареча безпомічність, і залишається тільки з'ясувати, хто в цьому винен.
— Може, панове пообідають з нами, сину мій? — мовив старий, повертаючи голову на голос, який, видимо, добре знав і любив. — Замовте обід, гідний офіцерів його величності, — ми ж маємо чудову дичину.
— Хто цей чоловік? — швидко запитав Мармедюк: голос старого пробудив у ньому цікавість і якийсь ще не ясний йому самому здогад.
— Цей чоловік, — намагаючись говорити, спокійно, почав Едвардс, але голос його дедалі дужчав, — це той, хто, як ви бачили, животів у печері, позбавлений всього того, що робить життя таким бажаним, і хто був колись радником і другом тих людей, які правили цією країною. Цей чоловік, такий тепер безсилий і безпорадний, був воїном настільки сміливим і могутнім, що відважні індіанці назвали його Пожирачем. Вогню. Це той, у кого тепер немає навіть кутка, де б він міг прихилити голову, а колись був власником величезного багатства, — так, судде Темпл, він був законним власником цієї землі, на якій ми стоїмо. Цей чоловік був батьком…
— Отже, це, — не тямлячись від хвилювання, вигукнув Мармедюк, — отже, це майор Еффінгем, що пропав безвісти?
— Справді, той, що пропав, — відказав юнак, дивлячись йому просто в очі.
— А ви? А ви?.. — ледве вимовив суддя.
— Я — його онук.
Запала глибока тиша. Всі дивилися на них, і навіть старий німець із непокоєм дожидав, що ж буде далі. Нарешті Мармедюк підвів голову, яку похилив не з сорому, а подумки дякуючи богу, із сльозами радості схопив юнака за руку й вигукнув:
— Олівере, тепер я розумію… Я прощаю тобі все — і твою різкість, і твої підозри; лиш одного не можу тобі подарувати: як ти міг допустити, щоб ця стара немічна людина страждала, живучи в таких умовах, коли не тільки мій дім, але і все, що я маю, у вашому розпорядженні?
— Він вірний, як шталь! — вигукнув майор Гартман. — Хіба я не казать тобі, хльоптше, що Мармедюк Темпл — вірний другі не зраджувать у біді?
— Справді, судде Темпл, завдяки цьому достойному джентльменові думка моя про вас дуже змінилася. Коли я зрозумів, що неможливо відправити мого діда назад, туди, звідки його привіз відданий старий слуга, без того, щоб його не викрили, я виїхав на Могок, щоб відшукати його давнього товариша, на совість якого я міг покластися. Він і ваш друг, судде Темпл, і коли те, що він стверджує, правда, то мій батько і я надто суворо судили про вас.
— Твій батько дійсно загинув під час аварії корабля? — лагідно запитав Мармедюк.
— Так. Після кількох років марних зусиль і трохи не абсолютної бідності він залишив мене в Новій Шотландії і вирушив одержати компенсацію за збитки, яку присудили нарешті британському офіцерству. Він пробув в Англії рік і вертався в Галіфакс, щоб обійняти там призначений йому урядовий пост у Вест-Індії. Він мав намір заїхати туди, де жив мій дід від початку до кінця війни, щоб забрати його з собою.
— А ти? — схвильовано вигукнув Мармедюк. — Я думав, що й ти загинув разом з батьком!
На щоках в юнака проступив рум'янець. Едвардс глянув на здивовані обличчя добровольців й нічого не відповів. Мармедюк обернувся до капітана Голлістера, який щойно підійшов до товариства, й сказав:
— Відведіть людей назад у селище, і хай вони йдуть по домівках — шериф перебрав міру. Докторе Тодд, прошу вас оглянути рану містера Дулітла. Річарде, подбай, щоб сюди прибув мій екіпаж. Бенджаміне, повертайся додому та берись за свої домашні справи.
Хоч ці вказівки й не дуже сподобалися присутнім, але невиразне почуття, що вони переступили межу дозволеного, й звична пошана до розпоряджень судді змусили всіх скоритися.