Піонери або Біля витоків Саскуеханни

— Розповідай далі, — попросив суддя.

— Лишається мало що додати, сер. Я вирушив до озера, де, як я чув, мешкає Натті, й переконався, що він справді потайки прихистив свого колишнього пана. Навіть він не міг припустити, щоб люди дізнались, як живе тепер той, на кого колись дивилися з величезною пошаною.

— І як же ти потім жив?

— Як жив? Я витратив останні гроші на купівлю рушниці, перевдягся в простий одяг і навчився полювати обіч Шкіряної Панчохи. Решта вам відома, судде.

— А тшому ти не подумать про старий Фріц Гартман? — докірливо запитав німець. — Хіба не тшуть ім'я старий Фріц віт твій тато, хльоптшику?

— Може, я й помилявся, панове, — відказав юнак, — але гордість не дозволяла мені відкрити те, про що навіть сьогодні мені нелегко говорити. Але я мав свої плани — може, й не дуже розумні. Я хотів забрати діда в місто, якби він дожив до осені, — там наші далекі родичі, — і я сподівався, вони вже простили дідові його любов до англійських торі. Проте останнім часом він так підупав на силі, — із сумом додав Олівер, — що, мабуть, незабаром ляже в землю поруч із старим могіканином.

Повітря було чисте й прозоре, година чудова, й вони розмовляли собі, аж поки зачули торохтіння коліс суддівської карети. Розмова дедалі ставала цікавішою, і поступово з'ясувалося все, що досі було незрозумілого, і юнакова неприязнь до Мармедюка танула з кожною хвилиною. Він уже не заперечував проти того, щоб діда переселили в дім судді, а сам майор Еффінгем по-дитячому зрадів, коли його посадили в екіпаж. Опинившись у просторій залі «палацу» Мармедюка, старий ветеран повільно обвів її очима, зупиняючись поглядом па кожній речі, й часом його обличчя ніби освітлювалось розумною думкою; але непотрібні чемні слова, з якими він звертався до всіх, хто був біля нього, свідчили про те, що розум його похитнувся. Тривале перебування на повітрі й зміна оточення стомили старого — тож його поклали в ліжко. Там він пролежав кілька годин, усвідомлюючи, очевидно, ті зміни, що відбулися в його житті, і являв собою сумну картину, яка виразно показувала, що тваринні інстинкти все ще живуть в людині, коли благородніша її сутність уже щезла. Молодий Еффінгем не відходив від свого діда, аж поки старого поклали в ліжко, біля якого негайно вмостився Натті, Тоді Олівера запрошено до бібліотеки, де на нього вже чекав господар дому і майор Гартман.