Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Ламцидрица, ой-ра! Ой-ра!
Репетюк з Теменком випадково потрапили в кімнату бібліотеки. Вони зразу ж пожалкували. Вийти з бібліотеки вже змоги не було. Високий, худий, розпатланий прапорщик стояв по той бік дверей з револьвером в руках і нікого назад не випускав. Очі його горіли навіженим вогнем. Схоже було, що він збожеволів…
Втім, поки що він був ще при своєму розумі. Просто він нюхнув марафету трохи проти норми. За годину-дві він заспокоїться і зморений засне.
Тим часом він збирав до бібліотеки всіх, які були на балу, цивільних, а також земгусарів. Він вистроював їх попід шафами з книжками. Туди ж пхнув він і Теменка з Репетю-ком. Він оголосив, що зараз буде всіх по черзі розстрілювати.
— Сволочі! — репетував він, розмахуючи браунінгом. — Падлюки! В тилу окопалися! А ми за вас кров проливаємо? Німцям продаєте нас? Співайте: «Боже, царя храни!»
Земгусари, кілька залізничників, телеграфіст Пук, Теменко з Репетюком мовчали. Було тоскно. А що коли справді почне стріляти? Нанюханому — що? Прапорщик звів браунінг.
— Ну?.. Раз… два…
Всі заспівали враз, але невлад і невголос.
— Неправильно!.. Брешете!.. Одставить!
Ламцидрица, ой-ра! Ой-ра!
Сербин з Туровським знову вибралися до зали. Вони випили вже по склянці і по дванадцять чарок. В величезній залі їх кидало від стінки до стінки. Їм ледве щастило підтримувати один одного.
В залі було зовсім порожньо. Крізь п'яний дим ледве просвічували вогники електричних канделябрів. Попід стінами в залі щільно сиділи тоскні й сумні фігури жінок. Вони сиділи одна коло одної і ждали кавалерів. Оркестр гримів, але уші його не чули. В голові гуло й гриміло куди дужче. Танцювали якісь три чи чотири пари. Воропаєв, Збігнев Казимирович і ще якийсь миршавий земгусарик. Вони втрьох намагалися збити куряву за всіх. Більше кавалерів у залі не було. Дами сиділи сумні і тоскні. Навіть тут не було вже мужчин. От були і нема — зникли. Вони п'яні.
Сербин і Туровський простували через залу в куток, де сиділа Катря. Але це було зовсім не так просто. Разів п'ять вони впали. Коньяк бавився ними, немов човнами шторм. Вони упали вшосте і звалили з ніг Збігнева Казимировича з його дамою. Але от нарешті і вона. Ага — ламцидрица, ой-ра, ой-ра! Здрасте, наше вам!.
Катря забилася в куток. Господи, що таке? Що трапилося? Вона сиділа собі. Танцювати пс кликав ніхто. Вона виглядала Піркеса. Він же досі так і не приніс їй книжок!.. Яка ж вона дурна! Розговорилася перед ним. А тепер він, мабуть, глузує, що вона дурненька. Ах! Якби оце не стільки людей довкола, — їй же богу, заплакала б!.. А он і Сербин… Сербин! Господи! Який же гарний! Стрункий, чорнявий, ніс орлиний. І чого він такий соромливий? А може, гордий? А може, просто зневажає її? Вона ж така негарна… Оті прокляті прищики… І раптом він! Невже п'яний? Господи, Христя! Христечко!
Сербин випростався і тупнув ногою.
— Ви!.. — гукнув він. — Ламцидрица, ой-ра! Ой-ра! Ви! — поправився він ще раз, бо п'яні вуха не чули і здавалося, що він сказав пошепки. — Ви дура! Чого ви так дивитеся на мене?!
Більше він нічого не сказав. Сльози потекли у нього з очей. Він осліп, занімів і задихнувся. Туровський плакав у нього на плечі. Геть! Геть! Швидше геть звідси!
Вони пропливли до буфету. Шторм дужчав і дужчав.
Мишенька все плакав.
Рспетюкові й Теменкові нарешті пощастило видертися. Вони проспівали «боже царя», «спаси господи», «слався, слався». Прапорщик розмахував револьвером і майже щохвилини запихав собі до носа нову порцію білого порошку. Так могло тягтися до ранку. На щастя, до бібліотеки заглянув Парчевський. Він зрозумів, у чому справа, ще на порозі. Він бахнув прапорщикові в ухо, і той простелився на підлозі.
Потім прапорщика тягли до вихідних дверей. Земгусари штурхали його чобітьми. Парчевський зірвав йому «георгія» з грудей. Хтось розбив йому ніс. Прапорщик бив себе в груди і ревів як недорізаний, ревів страшним голосом, навіжено і без слів:
— Мене?.. В морду?.. Прапорщика лейб-гвардії Кексгольмського полку? Пристреліть мене, або я вас уб'ю!.. Уб'ю… Розстріляю!.. Шпиги! Німецькі запроданці! М'ясоєдо-ви, Сухомлинови![265] Продали Росію! На Распутіпа проміняли! Сепаратисти! Бий!
Його й били.
На гамір і шарварок з-за лаштунків вискочив Кульчицький. Проте це він тільки так удав, що вискочив на гамір і шарварок. Насправді ж він вже давно шукав способу вислизнути з картярської кімнати. Він виграв. Він виграв, може, з півтисячі. І він не хотів програвати. Йому це було невигідно. Краще швидше піти. Спасибі цьому занюханому ідіотові, він під пристойною приключкою таки вислизнув…
265
Сухомлинов Володимир Олександрович (1848–1926) — російський генерал, у 1909–1915 рр. — військовий міністр. У 1916 р. за непідготовленість російської армії до війни був арештований, у 1917 р. засуджений до посмертного ув'язнення, в 1918 р. звільнений за віком, емігрував.