Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Макар вийшов. Ніч була темна. Ліхтарі в місті не світилися. Щоночі бродять по небу німецькі «цепеліни» Соціал-демократ. Ну, звичайно, Макар розуміє, що він не хоче, щоб його бачили. Але ж йому, Макарові, так хотілося б подивишся на соціал-демократа! Який збіг обставин! Але ж кому розповісти? Соціал-демократа Макар досі не бачив ніколи.
За рогом, Макар знав, мешкав Зілов. Макар перебіг вулицю й рипнув хвірткою. У Зілова теж світилося. Макар підбіг до вікна й дрібно постукав у лутку. Світло в кімнаті мигнуло. Чути було, як гримнув відсунутий стілець. Хтось пройшов повз вікно. Потім брязнула клямка дверей.
— Хто там? — спитав голос Зілова.
— Це я, Ваню…
— Ах, це ти, Макар? — клямка впала. — Тільки, будь ласка, тихо, у мене зовсім хвора мати. Вона щойно заснула..
— Я тихо, тихо, я зовсім тихо…
Зіп'явшись навшпиньки, притиснувши руки до грудей і навіть розкривши рота, Макар тихо пробрався за Зіловим через кухоньку. В кухоньці за переділкою спала хвора мати Зілова. Вони ввійшли до кімнати. Ліжко було застелене і зім'яте. Лампа стояла на стільці біля ліжка. Коло неї розгорнута книжка. Зілов лежав у ліжку й читав.
Макар сів на другий стілець. Він не скинув кашкета, не розстебнув шинелі, не зняв навіть калош. Очі його розширилися, руки він притискав до грудей.
— Ваню, — прошепотів він. — Слухай, Ваню…
— Що трапилося, Макаре?
— Взагалі, Ваню… я щойно прочитав… я щойно прочитав… Ти розумієш… — Макар задихався. Він надто шпарко біг. А може, те, що він прочитав, було надто значне.
Зілов криво всміхнувся. Звичайно, на його місці всміхнувся б кожний. Що ж Макарові й робити, як не читати? Знову, мабуть, якийсь гуманіст нових віків.
— Я прочитав… я прочитав… я не можу тобі розповісти… Це, розумієш… Я тільки тепер… Ах, який же я був дурний! Я й не знав… Тільки тепер я розумію…
— Що ж ти прочитав?
Але Макар не відповів. Його прозорі очі раптом набули осмислення. Вони щось побачили й прикипіли до цього. Макарів погляд непорушно прикипів до книги, що лежала біля ліжка коло лампи. За поглядом він і весь потягся туди. Він ухопив книжку й підніс її близько до своїх прозорих очей:
— І ти… І в тебе… А… а звідки ти взяв? — Він був ошелешений.
— А ти?
— Я… розумієш… я не знаю… я не помітив… мабуть, десь випадково…
— Між своїх книжок?
— Так, так…
Зілов засміявся:
— Ну добре. Це я тобі підкинув.
— Ти?
— Я. Ми вирішили спробувати наших хлопців. Почали з тебе. Я бачу, ми, здається, не промахнулися…
— Ти? Ти? А звідки ти?
Зілов нахмурив брови і зробив заперечний знак:
— Це я тобі поки не скажу. Потім. Значить, хороша книжка?
— Тобто, ти розумієш… взагалі… нічого подібного взагалі нема… Цс цілий світ… ти розумієш.
Зілов посміхався. Він був задоволений. Козубенко дістав доручення організації розвідати настрої поміж гімназистів старших класів. Можливо, були такі, яких можна привернути до організації. Через Зілова він вирішив прозондувати кількох. Насамперед Макара. Це нічого, що він зачитаний, книжник. Це навіть добре…
Зілов скрутив цигарку й простяг Макарові порттабак:
— На, скрути…
Макар неуважно взяв тютюн і почав крутити цигарку. Руки його тремтіли, тютюн розсипався, очі розширялися. Він був блідий. Стоси книжок перечитав Макар за своє сім-надцятилітнє життя, але такої книжки він ще не читав…
Така собі брошурка на сірому папері, сто сторінок тісного шрифту. От точнісінько така, як ото лежить під лампою коло ліжка. Ну й брошурка! Яка брошурка! Вона перевернула все! Чисто все! Вона перевернула в Макаровій голові все прочитане раніш. Вона перевернула й самого Макара догори головою. Ну й книжка! З здивуванням, з радістю, з жахом дивився своїми прозорими широкими очима Макар на «Комуністичний Маніфест»…
«Призрак бродит по Европе, призрак коммунизма…»
Макар навіть здалеку міг розібрати цей перший рядок.
НЕ ТРЕБА СОНЦЯ
День був несподіваний для листопада.
Зрання ще трохи мрячило — ніч була дощовита і вітрова, — але вже на дев'яту хмарна запона розкололася. Крізь розколину світилася ясна, немов чисто вимита, ледь злиняла блакить. Розколина довшала й ширшала. Блакить густішала й темнішала. Вона стала зовсім синя. І враз на неї не стало змоги глядіти. Вона заіскрилася, спалахнула, запалала. То вишило сонце в розколину межи хмар.
Сербин прокинувся пізно. Очі важко було розплющити, у висках нило, в потилицю щось гупало від кожного необережного повороту. А як гидко в роті і на зубах. Коньяк, шампанське, чиста горілка, лікери і знову коньяк. Господи, яке свинство! І як це людина може влити в себе таку кількість усієї цієї мерзоти? Швидке до крана — швидке холодної води, мила і шорсткий селянський рушник! Сонце таке тепле й ласкаве. Пити більше ніколи не треба. Навіщо? Це ж так противно! Брр!.. Ах, так — Катря Крос! Ну, да. Тоді, звичайно…