Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Власне, Бронька нічого такого й не намагався згадати. Морочити голову! Йому було що згадувати й без того. П'ятсот лежали під подушкою. А крім того, хе-хе-хе.
— Розумієш, Хрнсапфе, от була дяді лафа! Такі дєлішки…
Словом, Бропьчину розповідь треба переповісти своїми словами. В мові Кульчицького було надто багато нецензурних слів. Що ж до цієї пригоди, яку розповів він щойно Сербинові, — звично ламаючись, хтиво підхихикуючи та солодко звиваючись під паркою, гарячою, пітною ковдрою, — то на цей раз в його розповіді не було й одного друкованого слова.
Діло було так. Станцювавши вальс, Бронька остаточно вирішив, що його партнерша — дівчина на світовий рекорд, і дивно, як це він на неї досі так мало звертав уваги. Він узяв Катрю під руку і провів по залі після танцю. Катря горнулася до Броньчиного плеча. Їй було так гірко і самітно. Її так ображено. І хто? Людина, через яку вона стільки безсонних ночей проплакала в гарячу подушку. Христе! Милий Христечко! Ні, не милий — гидкий, противний, проклятий! Вона не хоче його знати!.. Бронька погладив дівчинці руку — вона чогось така печальна! Катря відчула подяку і симпатію. Він такий добрий. І почуваєш себе біля нього міцніше. На його руку можна спертися, йому можна довіритися. Але зоставатися на балі вона вже не могла. Вона запропонувала Кульчицькому піти додому. Вони ж якраз сусіди!
Ще допомагаючи їй одягтися, Бронька ніжно погладив їй плече й потиснув руку. Катря відповіла. Чому не відповісти? Він такий милий і добрий. Коли вони вийшли надвір, листопадовий вітер зустрів їх і зразу ж поліз за горжетку. Брр, який вітер холодний після безсонної ночі! Бронька підсунув їй свої руки. Його руки були теплі. Краще теплі руки, ніж холодний вітер. Коли вони минули колію і зайшли за ріг матеріального складу, Бронька раптом нахилився і поцілував Катрю в ліву щоку. Катря схопилася. Як він сміє? Що за жарти! Хамство!.. Але губи були в Броньки теплі і м'які. Над губою лоскотали молоді вусики. І так якось він впевнено і міцно поцілував. Катрю так, мабуть, ще ніхто не цілував.
Коли вони проминули депо, Катря вже відповідала на Броньчині поцілунки. Вона була така бідна. Їй було так жалко себе. Її так ображено. І хто? Сербин! Якого вона так любить. Чи пак любила. Тепер уже ні! Тепер вона нікого не любить і нікого не буде любити. Нікого й ніколи…
Сербин дивився на Броньку. Знову ламається чортів ламака! Знову брехні та хизи! Але серце стислося і в грудях занило. Жах липким холодом пройшов по волоссю, по шиї, по спині. Цього не може бути! Катря!.. Дівчинко!.. Люба! Проклята! Бридка!.. Убити Броньку!
На комоді стояло дзеркало. Велике і важке. Провалити голову зовсім легко. А он ще краще — молоток. Зелені кола пішли у Сербина перед очима. Вони спіралями викручувалися звідкілясь із кутка і лізли просто на Сербина. Одне за одним — як хвилі, як море, як млость.
Сербин надів кашкет і вийшов. Кульчицький щось кричав навздогін. Сонце світило яскраво і тепло. Сербин пройшов повз Катрину хвіртку, повз особнячок машиніста Кроса, повз широке венеціанське вікно. Там, за вікном, на білому ліжку з блакитними бантиками, ще спала Катря. Огида скорчила Сербинові горло, груди, цілого. Він проминув свій дім і пішов просто в садочок. В саму глибину, аж під паркан. Там він став і сперся лобом на темпу й зеленкувату від цвілі дошку паркана.
Жити не було ніякого сенсу. Падлюка! Сербин неодмінно уб'є його. А потім себе. У нього є вдома австрійський карабін. Воропаєв пропонує заміняти його на німецький «зауер» з додачею двадцяти карбованців. Двадцять карбованців Сербин якраз винен Кульчицькому. Він жбурне йому їх у морду і застрелить з німецького «зауера».
Сербин зірвався. Очі його палали сухим полум'ям. Він підбіг до паркана і підплигнув. За мить він уже сидів на ньому. Ще за мить він уже сплигнув на той бік. Він упав просто на купу сухого листя, зразу за будою Карачуна. Карачун здивовано визирнув з буди. Він не гавкав. Чого йому гавкати? Цього сусіда він знав. Це ж той, що плигає через паркани, ламає айстри і ставить їх його хазяйці на вікно. Карачун виліз із буди і, ліниво помахуючи хвостом, пішов назустріч. Він був все ж таки здивований. Адже тут айстр не було. Айстри в квітнику. А тут тільки буда та купа сухого листя. Карачун на ній інколи спочиває й гріється на сонці.
Сербин упав на купу листя і зарився в нього з головою… Воно було зверху сухе. Сонце вже просушило його. А всередині воно було вогкувате, пріле і духмяне. Осінь же. Воно не може вже висохнути просто неба на осінньому сонці.
О небо! Не треба неба! Не треба сонця! Нічого не треба. Тільки смерті. О господи, пошли смерть бідному шістнадцятилітньому юнакові. Пошли. Її ж у тебе так багато!..