Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Настрій зразу підупав. Сонячні промені були зовсім вже не такі й ласкаві. Звичайні, холодні, безрадісні промені осіннього сонця. Сербин домився тихо й безрадісно. Катря його не любила. Тепер це вже був факт. Туровський признався, що він любить… І…

Ах, Катре! Ви розбили Сербинове серце. Дивіться — він навіть напився з горя, дарма що горілка йому відворотна й бридка. Для чого це ви зробили, холодна, неприступна дівчино?! Цей юнак буде тепер так мучитися і страждати! Чи відомі вам, холодна, неприступна дівчино, муки нерозділеного кохання? Чи плакали ви безсонними ночами в жарку подушку, Катре? Чи, може, ви просто досвідчена, жорстока кокетка? Ах, Катре, Катре, вам же тільки сімнадцять років!

Сербин домився і тихо вийшов до сусідньої кімнати. Матері вже не було. Вона пішла на роботу, до своєї бібліотеки. Це чудесно! Настрій трохи покращав. Вона завжди в таких випадках плаче. Бідна мама! В неї ж таке хворе й нервове серце. Ніколи, ніколи! Але на сумлінні щось є. Чи він учора щось там не наробив? Треба зараз же заскочити розпитатися до Кульчицького, — він же мешкає поруч, зразу за… за… ну, да поруч, зразу за Катрею Крос. Крое! Катрею! І чорт з нею! Можна навіть язика показати… Кульчицький мусить знати. Він був тверезий, він же грав у карти — він пам'ятає все.

Сербин взяв кашкет і вийшов у двір. Ах, яка чудова година! Без пальта, а майже жарко. Їй-право, пече! Літо! А прозорість! На небі ні хмаринки. Фу, чорт! Хай там що, а життя все ж таки хороше! Вона ще довідається, вона ще пожаліє! От через рік піде Сербин на фронт, потім повернеться героєм. Як Парчевський! Поручик і чотири «георгії». П'ятсот карбованців буфетникові за один вечір. За горілку і коньяк. Фу, гидота. Ні, він повернеться таким героєм, що через його геройство, скажімо, закінчиться війна. Він переможе, він винайде такий спосіб, він скаже всім їм таке слово — таке слово, що примирить всіх! Хай тоді вона пожалкує! Він буде найвідоміша в місті людина. Ха, в місті! В цілому світі!.. Хай позаздрить тоді. Він проїздитиме поїздом, вона прибіжить, звичайно, на вокзал — хоч би подивитися на нього. Вона стане в кутку і заплаче. Їй буде так гірко. Вона зрозуміє тоді, як помилялася вона, яка була неправа… А тут всі вітають його, обіймають, цілують. Навіть незнайомі і ті б'ються за те, щоб потиснути йому руку. Як американському президентові в день його народження. А вона стоятиме н кутку й гірко плакатиме… І от він тоді відштовхне всіх геть, люди розступляться перед ним, і він просто пройде до неї. Вона перелякано дивитиметься на нього. Що він хоче робити? Горло Сербину залоскотали сльози — він був зворушений, він передчував свою безмірну великодушність і благородство. Він же підійде просто до неї. Він візьме її за руку. Рука тремтітиме і буде мокра від сліз: Катря забула хустинку дома і обтирала сльози просто долонею. Він візьме її за руку і скаже їй… Що він їй скаже?.. Він скаже: «Витріть сльози, не плачте…» Ах, ні! Він скаже коротко, просто і зрозуміло. Отак гляне на неї і скаже: «Катре, я вас все ж таки люблю…»