Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Парчевський дзенькнув шпорами, вклонився і сів.
Директор повернувся на кафедру й докінчив свою промову. Зоставалася ще її траурна, сумна частина, із ста чотирьох вояків, вихованих нашою гімназією, десятеро полонено або пропали безвісти, сорок зазнало поранень або контузій, а двадцятеро… двадцятеро на полі брані… поклали живот свій на олтар…
Ми всі звелися і стали струнко.
— Ве-е-е-чная па-а-а-мять. Двадцятеро…
— Ве-е-е-чная па-а-а-а-а-мять. Двадцятеро!
— Ве-е-е-чная па-а-мять.
Ми сіли знову. Двадцятеро! Ну, да. Іваницький, Андрущенко, Полторак, Крепсюков, Тюша, Жук, Кацман, Пржемуцький, Миколюк, Дзига, Муфтель, Жайворонок, Грачівський… Ах, ні! Грачівський, ні! Він не в рахунок двадцятьох. Він навіть не двадцять перший. Він просто так. Сам по собі. Окремо. Про нього ніхто не згадує тут. Його ніхто не вітатиме. Ніхто не пропонуватиме йому одержати просто так атестат за всі вісім класів гімназії. Навіть оцю вічну пам'ять проспівано не йому. — Він же поклав живот свій не на олтар, а просто на залізничні рейки…
Ми вирішили піти з вечора геть. Хай йому грець! Вокально-музична частина, танцювальний антракт, а вечеряти ж нам не дадуть… Ми почекали, поки скінчив директор, і потислися гуртом до виходу.
— Стійте, хлопці! — наздогнав нас хтось. Це був Парчевський.
— Куди ви?
— Та ну його к монахам! Тебе вечерею годуватимуть, а нам по бутерброду…
Парчевський зареготав — невже по бутерброду?
Ми спинилися і спідлоба позирали на колишнього нашого однокашника і товариша. За ці три роки нам рідко доводилося його зустрічати — тільки мелькома, як приїздив він на поправки після поранень. Про що нам забалакати з ним зараз? Згадати минуле? Як його вигнано? Розпитати про фронт? Ану його! Ми стояли й незручно мовчали. Парчевський теж почував себе ні в сих ні в тих. Нарешті заговорив Репетюк:
— Слухайте, поручику, я дивуюсь з вас, право… Як це ви так можете: голівкою прикивуєте, ніжками пристукуєте, шпориками придзвонюєте… А три роки тому він вас, сер, отут сволоччю лаяв, ногами тупотів… Та я б на вашому місці…
— Та я б йому в морду! — розлютився раптом Кульчицький.
Парчевський пустив тонкий струмок диму з люлечки, яку курив, і секунду подумав.
— Ось що, хлопці, — потому сказав він. — Де б нам з вами зараз добренько буцнути? Мені б треба сьогодні десь пропити тисячу…
— До пана Сапєжка! — скрикнув Кульчицький.
— Можна б до сестер… — зашарівся Воропаєв.
Легеньке пожвавлення прошаруділо поміж нас. Ми придивилися до Парчевського. Ні, він не такий уже й чужий. Щось старе, товариське світиться ще з-під цього френча, між чотирьох «Георгіїв»…
— А вечеря ж як? — поцікавився Теменко. — Там же Мопс готується тост сказати і цілуватися до тебе лізтиме. Бігме!
— Хай він знаєте що? — Парчевський вилаявся. — Так до пана Сапєжка чи до сестер?
— Хлопці! — згадав раптом Воропаєв. — Таж сьогодні у георгіївських кавалерів бал! Всіх же гімназисток забрали! Гора — головний розпорядник! Газу, значить, буде — Волга!
— А десь і очечко притулиться! Лафа! — Кульчицький задоволено потер руки.
— Що ж, — розсудив Парчевський. — Пропозиція слушна. У георгіївців неп'яних б'ють. Ходім до нас!
На сходах нас наздогнав інспектор:
— Господин Парчевський, господин Парчевський! Куда ж это вы? Сейчас будет ужин с педагогическим персоналом!
Парчевський спинився на передостанній приступці сходів. Він натягав на ліву руку сіру замшеву рукавичку. Скоса, через плече, через свій золотий підпоручницький погон, він кинув оком на інспектора. Що йому був Вахмістр? Йому самому зробилося смішно. Він навіть пирхнув, але зараз же стримався.
— Пра-а-астите, гаспа-а-а-дин инспектор, — пшютовським гвардійським тоном з легким ґрасуванням «р» сказав він, — и па-а-апра-а-асите за меня пра-а-щения у ва-а-ших коллег. Но меня ждут мои друзья!..
З холодним уклоном в бік інспектора Парчевський зробив широкий жест в наш бік.
Ми викотилися за-двсрі, як яблука з перекинутого кошика. Оце врізав, так врізав! Го-го-го-го-го! Оце так ужарив!.. Ні, він таки хлопець свій.
Регочучи і шіравляючись у дотепах, ми попростували до залізничної аудиторії, де сьогодні був черговий військовий бал. Черговий військовий бал! Щодня десь у місті були військові бали.
Залізнична аудиторія знаходилася на території залізниці, поміж колій. Нам довелося пробиратися до неї між довгих ешелонів і паровозів під парами. Військова рампа і вантажна станція давно вже не справлялися самі з військовими ешелонами і вантажами. Маршові батальйони відправляли тепер просто від пасажирської. Сюди прибувала й частина санітарних поїздів центрально-російських маршрутів. В Карпатах зараз точилися завзяті бої. Кожний день коштував десятків тисяч людських життів і мільйонів грошей. Біля пасажирського перону стояли два ешелони з донськими козаками. Вищала гармонь, підбумкував бубон і форкали коні. По другий бік вокзалу на довгих пульманівських платформах розташувався із своїм вогневим хазяйством артилерійський дивізіон. Двадцятидюймові гармати, ящики з снарядами, прожектори без брезентів стояли там — просто мрячного, дощовитого, осіннього неба. Людські фігурки в тоненьких шинельках кулилися між ними. Довжелезні валки земгородів вистроїлися біля закордонного павільйону станції. Від них відгонило йодоформом, карболкою і креозотом. Двері хряскали раз у раз, і уривки стогонів виринали звідти і зразу танули тут, у вогкому повітрі листопадової ночі.