Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
— Ха-ха-ха!
— Власне, проти тих, кому ці війни потрібні…
— У вас непогана пам'ять, Піркес! — для більшої іронічності Воропаєв перейшов на «ви». — Ви непогано з пам'яті шпарите прокламацію, яку ми влітку…
— Тихо! Тихо! Я вас дуже прошу! — Аркадій Петрович замахав руками і заметушився. — На бога! Я вас прошу!
— Шая має рацію! — відгукнувся зразу Туровський.
— Село зруйноване! — захвилювався Потапчук. — Робити нікому! Люди гинуть…
Сербин теж вистромився з-за Венери Мілоської:
— Стільки крові! Стільки страждань! Стільки сиріт і калік!
— Війна! — Макар зірвався і замахав руками. — Війна — це, взагалі, найбільша логічна нісенітниця! Це, взагалі, найбільший моральний злочин! Це, взагалі, абсолютний нонсенс! — Він був блідий, і прозорі очі його ширилися.
Зілов мовчав. Він поглядав на всіх і на кожного і мовчав. Останнім часом він зробився якийсь мовчазний. Він навіть перестав ставити свої вічні запитання, немовби всі відповіді були вже відомі йому наперед.
В передпокої гучно хряпнули вихідні двері. То, знайшовши нарешті калоші, накивав п'ятами організатор літературного вечора, Аркадій Петрович. Він натягав шинель на ходу.
На цьому й закінчився наш перший літературний вечір.
Ми вийшли, розділившись на дві групи. Воропаєв, Кульчицький, Кашин і Теменко пішли раніш. Вони простували до пана Сапєжка. Годилося розвіятись. Гора-Гораєвський вже, мабуть, держав банк…
Останніми пішли Сербин і Туровський. Туровський теж розшарівся. Він пристрасно шепотів своєму другові:
— Ти ж розумієш, вона така… така чарівна. Ти розумієш… я не знаю, як тобі це сказати… але ж ти розумієш…
Сербин поклав йому руку на плече і потиснув:
— Добре… Не треба…
— Що?..
Туровський глянув на друга. Ніч була темна, і треба було прихилитися, щоб роздивитись обличчя сусіда. Вони мало не зіткнулися носами. Крізь темінь ночі йому назустріч блиснули очі друга — холодним, ворожим поглядом. Обличчя друга було бліде. Воно аж світилося крізь темряву.
— Що?.. Ти?? І ти теж?!
— Облиш…
О! Горе друзям, ураженим в серце однією чарівницею!..
Позаду всіх поплентався Макар. Він розмишляв. Філософи обступили його з усіх боків. Але, що за чорт, він, здається, просто заплутався серед них. Він нічого не розуміє! Що коїться на землі? Він почуває себе вихідцем з того світу! Що за чорт?!
ГЕРОЇ НАШОЇ ГІМНАЗІЇ
Невдовзі був улаштований вечір «героїв нашої гімназії». Він мав складатися з чотирьох частин: вступна промова директора, вокально-музичний відділ, танцювальний антракт і вечеря героїв-абітурієнтів з педагогічним персоналом. Нам — не абітурієнтам ще і не героям — замість вечері видавалося по бутерброду, по дві карамельки та по одному медовому прянику.
Вечір відбувався в тому самому коридорі, що правив нам поперемінно і за церкву, і за рекреаційну залу, і за клас. Були поставлені лави, а в кутку зроблено підвищення з кафедрою. На кафедрі стояв директор, у перших рядах сиділи герої-абітурієнти, які нагодилися на цей час в наше місто — чоловік п'ятнадцять. Далі сиділи ми. Директор був у гаптованому золотом мундирі, в білих рукавичках і тримав трикутку просто перед собою. Промова директора блищала перлами ораторської майстерності: наша гімназія виконала свій обов'язок перед вітчизною і виконуватиме його так само славно і далі. Вісімдесят п'ять офіцерів, п'ятнадцять вільноопредєляющихся, четверо малолітніх добровольців! Двадцять п'ять георгіївських кавалерів! Десять кавалерів третього ступеня! Троє — другого і один — слухайте, слухайте — повний, всіх чотирьох ступенів — славний георгіївський герой! Гордість директорового серця! Гордість нашої гімназії! Гордість «цілої матушки Росії». Слава йому і ура!
— Ура! — охоче відповіла зала. В задніх рядах, де сиділи ми, старшокласники, сплеснув короткий, але щирий сміх.
Сміятися було з чого. З першої лави звівся і хвацьки дзенькнув шпорами бравий стрункий кавалерійський підпоручик. Чотири хрести горіли на його грудях, на жовто-чорних стрічках. Це був Парчевський.
Директор зійшов з кафедри, підбіг до героя, вхопив його руку своїми обома і гаряче потрусив. Він висловлював славному героєві своє захоплення і свої вітання. Георгіївські хрести вже знедійснили «вовчий» білет, і директор висловив свою тверду віру в те, що другого ж дня по закінченні війни бравий офіцер — «мы, хе-хе, не можем, конечно, поручиться, что к тому времени он не будет уже полным генералом», — бравий офіцер «зайдет меж важными державными делами сюда, в свою старую гимназию», — і хто ж буде сумніватися, що загартованому самим життям славному героєві зовсім легко буде скласти іспит і на повний атестат…