Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Князі виконували волю Мстислава, брали участь у його походах, за непослух він карав і забирав волості. Київський літописець явно симпатизує йому, у Новгороді він також був надзвичайно популярним, адже там він княжив з дитинства, вів рішучу боротьбу з половцями, мав добрі відносини з Візантією та іншими країнами.

Половці, дізнавшись про смерть Мономаха, одразу ж пішли на Русь до Баруча. Проти них виступив брат Мстислава Ярополк, який займав переяславський стіл, й розгромив нападників.

Після цього літопис прямо не згадує про напади половців на Русь. Лише у статті під 1140 р., розповідаючи про повернення полоцьких князів, засланих Мстиславом до Царгорода, побічно згадується, що великий князь був розгніваний на полоцьких князів, які відмовились виступати проти половців. Ця ж стаття називає Мстислава «Великим» і дає виразну характеристику його діяльності проти кочовиків. «Се бо Мьстиславъ великый няслѣди отца своего путь Володимера Мономаха великаго. Володимиръ самъ собою постоя на Дону, и много пота утеръ за землю Рускую, а Мстиславъ мужи свои посла, загна Половци за Донъ и за Волгу, за Яикъ, и тако избави Богъ Рускую землю отъ поганых»[630].

Практично всі землі Русі перебували під владою роду Мономаховичів. Мстислав правив у Києві, його брати займали: Ярополк — Турів, Юрій Довгорукий — Ростово-Суздальське князівство, Андрій — Волинь з Володимиром. Сини Мстислава сиділи: Ізяслав — у Курську, а потім у Полоцьку, Всеволод — у Новгороді, Ростислав — у Смоленську. Володіння наступників Ростиславичів на Галичині та Святославичів на Чернігівських землях були незначними порівняно з володіннями Мономаховичів. До того ж між ними постійно відбувалися' суперечки, в яких Мстислав як верховний сюзерен виступав головним та вирішальним суддею.

Характерним був епізод з чернігівською спадщиною. Після смерті Давида 1123 р. цей стіл зайняв Ярослав Святославич, який перейшов з Мурома. Проте 1127 р. енергійний Всеволод Ольгович вигнав з Чернігова свого «стрыя». Останній, повернувшись до Мурома, просив Мстислава повернути йому Чернігів, нагадуючи, що «хрестъ еси цѣловалъ ко мнѣ, поиди на Всеволода». Спочатку Мстислав обіцяв допомогти й спробував умовити Всеволода. Але Всеволод відмовився. Почалася підготовка до походу на Чернігів, Всеволод покликав на допомогу половців. Назрівала війна. Наляканий Всеволод, від якого половецькі князі Ставш та Селук вже збігли, почав шукати шляхи до примирення. Він підкупив впливових київських бояр. Мстислав також не хотів виснажливої війни з Черніговом, в якій би використовувались найманці-кочовики.

Ігумен монастиря св. Андрія (побудованого ще Всеволодом) Григорій, який користувався великою повагою Мономаха та його сина, зібрав собор священиків, що зняв з Мстислава хресне цілування. Він сказав, що князь у разі відмови від воєнних дій бере на свою душу значно менший гріх, ніж у разі пролиття християнської крові під час походу на Всеволода. Так у Чернігові закріпилася гілка Ольговичів, яка стала в майбутньому однією з найсильніших на Русі. Вірогідно, це примирення було закріплено шлюбом Всеволода Ольговича з дочкою Мстислава Марією.