Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Оскільки Володимир Мономах явно порушував Любецьку угоду, займаючи «чужий стіл», він хотів легітимізувати своє положення шляхом виборності, запрошення від «киян». Він добре пам’ятав, що київська феодальна верхівка неодноразово виступала проти цього, коли він мав сісти на великокнязівському столі після смерті батька. Тому він дав згоду лише через чотири дні другій депутації з Києва. Його зустрічали з почтом: «Митрополитъ Никифоръ съ епископы и со всеми Кияне, с честью великою, сѣдѣ на столѣ отца и дѣдъ своихь, и вси людье ради быша, и мятежь влеже». Щоб підкреслити права Володимира на Київ, літопис двічі наголошував, що він займає «стол отенъ и дѣденъ» (звичайно, тут відчувається редагування самого Володимира або його сина Мстислава).

Тривають дискусії, кого слід розуміти під «киянами» — верхівку міста чи все населення. Більшість істориків схиляється до думки, що це передусім «нарочиті мужі» — київське боярство[620]. Віче не було органом безпосереднього народовладдя. Воно перебувало під орудою феодальної верхівки. Проте мало сумнівів у тому, що особа Мономаха була досить популярна серед рядових мешканців Києва (феодали мали більше причин стерегтися важкої руки князя).

Адже Володимир Мономах, який народився 1053 р., був одним з найавторитетніших державних діячів Київської Русі. Він мав досвід десятилітніх міжкнязівських усобиць, переможних та невтішних боїв з половцями, знав усі куточки Русі, міжнародні зв’язки. Він згадував 83 свої великі походи по Русі, Центральній Європі, південним степам. З 16 років Мономах княжив у порубіжному Переяславі, який першим приймав на себе удари половців у роки найбільшої активізації їхніх походів на руські землі. У 1078—1094 рр. він займав чернігівський стіл. У цей період Мономах практично впроваджував у життя політику свого батька, його військові та політичні задуми. Адже останні 9 років свого княжіння Всеволод не брав участі у походах. Після смерті батька, Володимир змушений був поступитися не тільки Києвом, але й Черніговом. На двадцять років він повертається до Переяслава (1093—1113), де продовжує боротьбу з половцями та політику «завоювання» прихильності київського боярства.