Українська література 17 століття

єсли хто по сем віку в небі жить желаєт.

О СМЕРТІ

0 смерте, смерте, чому ти так єстесь страшна —

не тілько ти, леч твоя і пам’ять ужасна?

Кди ж богатих і вбогих нікгди не минаєш, але равно з душами всяких разлучаєш,

Яко то розмаїтих панов благородних,

так славних і преславних і великородних,

На високих гонорах породи шляхетної

і величайших властей фамилії славетної,

А особливе простих і великоможних,

чесних же і пречесних і ясновельможних,

Так зась гетьманов і крольов державних, а посполу і царей великодержавних,

А затим єпископов всяких освященних і всяких архієреїв преосвященних,

1 з убогих духовних особ найподлійших,

а з ними також вп’ять і патріарх святійших. Зачим давай довольно навет кому жити, єсли то не мощно нікому опустити.

О ВОЛОЧАЩИХСЯ ЧЕРНЦЯХ ПО МІСТАХ, ПО ШКОЛАХ І ПО КОРЧЕМНИХ ДВОРАХ

Многії волоцюги з гультяйства бивають, особно і чернці також ся пробігають —

Не хотять в монастирєх послушаннє міти і ведлуг свойого спасення терпіти.

Да повіється іний к бісу по своїй волі, шукаючи на згибель собі свояволі.

А свояволя добра, да не пожитечна,

з которої ся рождаєт згибель доконечна.

Особливе теж чернця она погубляєт

а і світського также, вім, не направляєт.

Прето свято б діло всім єй не заживати,

да статечность і цноту з побожностю ховати.

Аже не тілько свіцький часом ховать не вмієт, да туда ж і чернець іний вандровний шалієт

І людей до згоршення свіцьких привожаєт і погибелі своїй душі примножаєт.

Такому не потреба милостиню давать,

але всюда годно єст киями частувать.

І будет іний чернець през ввесь вік ся волочить, а трафляється тому в школі ся і скончить,

Або где нагле лунет у корчемном дому, то уже і не знати, що чинити тому.

Может неразсудной той шинкарці напити, а що горш, і комедій яких начинити.

І кгди в корчмі згинет, в гной, як пса, закопати, поневаж так важився зле пуступувати

І чесним законникам неславу вношати,

і монастирям безчестность наволокати.

Людям здається, же всяк чернець так злонравний, як он нецнотливий син і преокаянний.

Не хочет в монастирю той жительствовати і старшому і братії ся повинувати.

Да злий раб, яко гультяй, завше волочиться, а в монастирю нігде йому жить не хочеться.

Биле би по городах людям очі поров,

бодай тілько його кат самого іспоров.

І єсли, вп’ять мовлю, где такий в миру згинет, аж неслава закону нашому * прослинет.

Бо напрод згинення он монастирі осуждаєт,

же, мовить, жадний мене ігумен не приймаєт,

На полі рукопису авторське пояснення: «чернецькому»,— Ред.

Мушу ся волочити по тоєй неволі,—

а то лжет, биле б йому нашаліться доволі,

І зась брешет, же, мовить, нігде мя не приймають — биваєт то і правда, же нецноти його знають, Єднак лжет то, яко пес: в монастирях приймують всяких, паче ж, котрії добре поступують,