Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

— Ану його к бісу! Сказитися можна! — Амундсен зірвав з шиї комірець, поспішно одстебнув сніжно-білу манишку від сорочки і з полегкістю зітхнув.

За хвилину знову заходився зав'язувати на шиї неслухняного метелика, намагаючись робити це якнайспокійніше. Він ніяк не міг звикнути до фрака, що сковував рухи. Урочистим прийомам, які влаштовувалися на його честь, не було кінця. Прославлений на цілий світ підкорювач Північно-Західного проходу був нарозхват у Крістіанії. Звідусіль сипалися запрошення. Безконечні банкети. Великий Руал потопав у морі славослів'я. Слава наклала міцні пута на того, хто понад усе цінував волю. Відколи повернувся в Норвегію, Амундсен не мав жодного вільного вечора. Він зціплював зуби і гнівався, однак змушений був відповідати на запитання, давати інтерв’ю, зав'язувати білі метелики й чорні краватки, одягати фрак або сюртук, які щовечора старанно чистила віддана Бетті. Він охоче утік би за тридев'ять земель від своїх можновладних переслідувачів, якби не боявся, що вони відмовляться допомогти йому в організації нових експедицій, відвернуться від нього, збайдужнілі чи ображені. Тоді годі було б і мріяти про те, що йому пощастить ліквідувати ще не одну білу пляму на географічній карті.

«Хіба міг я коли-небудь уявити, що стану таким обачним?» — сумовито подумав він.

Нарешті упорався з метеликом і підійшов до люстра. Од його подиху холодне скло затуманилося, відображення накрохмаленої сліпучої манишки розпливлося, помутніло, і на тому місці засяяла білизна айсбергів. Чиста, незаймана. Він замружив очі, щоб довше помилуватися цією картиною. Руал не любив дивитися в дзеркало і рідко заглядав у нього. Тепер він з прикрістю помітив різкі борозни на щоках, сріблясті нитки у волоссі. Висторчений ніс надто вирізнявся на схудлому обличчі. Не потішили його і глибоко посаджені очі та прекрасне опукле чоло. Спробував усміхнутися, але обличчя лишилося суворе. Тонкі, затиснуті губи свідчили про сильний характер, проте, мабуть, не змогли б сподобатися молодій гарній дівчині. Чи не розчарується й Нора його виглядом? Згадавши про Нору, він спохмурнів. Що вона скаже, коли вони зустрінуться? Як їй пояснити, що він передчасно зістарився в боротьбі з Арктикою і тепер у свої неповні тридцять п'ять років виглядає п'ятдесятилітнім? Коли ж нарешті він побачить і обійме її. Руал стільки мріяв про це! Коли ж то йому вдасться вирватись із столиці в Тромсьо? Відтоді, як повернувся, минуло вже багато часу, а він ще й досі не написав Норі жодного рядка. Та й чи можна виповісти в листі, як він тужив у розлуці всі ці роки?! Що довше він мовчав, то важче було витлумачити цю мовчанку. Ні, незграбні слова на цупкому аркуші паперу були тут безпорадні, вони могли тільки зашкодити. Краще відкласти пояснення до зустрічі, і тоді все владнається само по собі, стане легко і просто. Зникне гіркота розлуки. Нора має пишатися ним. Ставши його дружиною, вона носитиме прізвище, відоме в усій Норвегії. Перші сторінки газет заповнені іптерв'ю з «великим Амундсеном», описами його «змагань з Далекою Північчю». І він мимоволі всміхнувся, згадавши зустріч, яку влаштувала йому Крістіанія. Вона ніскільки пе відрізнялася від святкування з нагоди повернення з експедиції Нансена. Були й оглушливі гарматні залпи, від яких сполохано знялися в повітря чайки, і море людських голів у порту. Перед його очима постав образ захопленого юнака з гарячим серцем, який сімнадцять років тому, вітаючи великого Фрітьофа, поклав собі наслідувати його приклад.

Наступні дні стали суцільною смугою терзань: прийом у короля Хокона VII, у бургомістра Крістіанії, в одного міністра, потім у другого… Прийоми, прийоми… Не було їм кінця й краю. Не раз йому хотілося просто зареготати, коли він бачився з тими багачами, від яких ще недавпо мусив утікати крадькома. Тепер вопи засипали його компліментами, запевняли у своїх незмінних дружніх почуттях до нього, і при цьому на їхніх обличчях сяяли солодкі, фальшиві усмішки. У них не закривалися роти, ті самі роти, з яких свого часу вилетіло стільки гірких слів на його адресу.