Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
Усі вони були вкрай здивовані, коли взимку екіпаж «Йоа» не тільки жодного разу не звернувся до них по допомогу, але ще й поділився своїми припасами борошна та круп.
Згнітивши серце, лаштувалися норвежці до третьої, цього разу вимушеної зимівлі. Вони намагалися переконати один одного, що не марнуватимуть час і привезуть на батьківщину багатий науковий матеріал з цих районів Арктики, де ніхто ніколи не провадив довготривалих систематичних метеорологічних і магнітних спостережень. А проте всім було важко на душі. Полярники виконали своє завдання, здобули перемогу — і навіть нікому не могли похвалитися цим. Крім того, вони знудьгувалися за домівкою. В Норвегії уже, напевне, вважали, що весь екіпаж «Йоа» загинув…
Амундсен вирішив будь-якою ціною дістатися до найближчої телеграфної станції, щоб повідомити сім'ї членів екіпажу хоча б кількома словами, що вони живі й здорові, а Норвегію і світ — що Північно-Західннй прохід підкорено. Але здійснити це було не так-то легко. Найближча телеграфна станція була у Форт-Юконі, за шістсот кілометрів від місця зимівлі норвежців. Шлях туди пролягав через пасма диких гір і пустельну, занесену снігом тундру. Одначе не труднощі походу стримували Амундсена, він готовий був вирушити в будь-який день і час. На перешкоді не вперше і не востаннє в його житті знову став брак грошей. Цю пустельну місцевість неможливо було подолати без провідника, що знає дорогу, без саней і собачих упряжок. А свої сани і собак полярники залишили ескімосам у «Бухті Йоа». Але й тут Амундсенові допоміг випадок.
Рухом криги китобоєць «Бонанца» викинуло на берег, і його хазяїн капітан Могг, який нічим не міг зарадити лиху, вирішив покинути судно напризволяще, закупити собачі упряжки, найняти провідника-ескімоса і, проїхавши кількасот кілометрів до Форт-Юкона на санях, звідти дістатися до Сан-Франціско. Цей багач мав намір придбати нове судно і в наступному сезоні повернутися в ці негостинні води полювати на китів. Він ласкаво погодився взяти з собою Амундсена. Як приємно буде потім сказати своїм приятелям у Сан-Франціско: «Підкорювач Північно-Західного проходу був у мене погоничем собачої упряжки».
Ця подорож стала для Амундсена важким випробуванням терпеливості. Капітан, керівник експедиції, що звик до незалежності, змушений був тепер сліпо виконувати накази, до того ж накази недосвідченої людини — часто легковажні, необдумані.
— Пемікан? Що ви мені тут вигадуєте, капітане Амундсен! Та цієї гидоти не візьме в рот жоден пристойний пес! І я мав би ото харчуватися ним у дорозі? З якої речі? — товсті щоки власника «Бонанци» затряслися від обурення. — Про це не може бути й мови. Візьмемо два мішки вареної квасолі. До Форт-Юкона вистачить, — заявив він тоном, що не припускає заперечень. — А втім, я ще візьму трохи кави, повидла і, крім того, цукор, чай…
— Але…
— Ніяких «але». Хто дає гроші — я чи ви, пане Амундсен?
Зпову гроші, ці прокляті гроші! Руалові потемніло в очах від обурення. Та що він міг вдіяти? Капітан Могг, що звик до цілковитої покори екіпажу на своєму китобійці, і не думав слухати його порад.
Закушканий по самий ніс у хутра, він зручно сидів, розвалившись у санях, і не дуже відчував труднощі подорожі. Чи треба казати, що сухарі, повидло, каву й цукор він узяв тільки для себе? Амундсен і провідник-ескімос були весь час голодні: жмені мерзлої квасолі їм не вистачало для підтримки сил у важкому поході. Від постійного фізичного перенавантаження у них боліли м'язи. Амундсен, який біг на лижах поперед упряжки, торуючи дорогу, не міг пройти за день більше сорока кілометрів. Заметіль, що не вщухала, та дужий холодний вітер гальмували рух. Собаки теж потерпали від голоду, бо впертий Могг звелів узяти для них тільки сушену рибу. Проте вони були в кращому становищі, ніж обидва погоничі: на постоях пожирали кожен ремінець, кожен шмат шкіри, необачно залишені біля них. «Я заздрив їм, не раз і мені самому хотілося наслідувати їх приклад», — писав пізніше Амундсен. Тільки «товстий капітан» не скаржився на голод, приберігаючи для себе найкращий харч. Та найгірше було те, що він без усякої причини стримував просування вперед.
— З такою швидкістю ми ніколи не дістанемося до Форт-Юкона, — раз у раз протестував виведений з рівноваги Амундсен.
— Ви забуваєтесь, капітане, що це не «Йоа». Тут я наказую, — щоразу лунала жорстка відповідь, і принижений Амундсен замовкав.
«Я сам на це погодився, отож мушу тепер мовчати», — стримував він себе, аж поки нарешті йому зовсім не урвався терпець.