Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

— Я був певен, що ви встанете, — коротко сказав Амундсен.

У Форт-Юконі Амундсена чекало прикре розчарування. Кінцева телеграфна станція була ще за двісті кілометрів на південь — в Ігл-Сіті. На щастя, туди треба було добиратися й Моггові. Далі вони вирушили вже без провідника. Шлях був прямий: по скутій кригою річці Юкон. Мороз чимдалі дужчав. Над відкритою, нічим не захищеною, замерзлою річкою шаленів вітер. До мети подорожі Амундсен і Могг дісталися ледве живі. Начальник форту Ігл-Сіті негайно надіслав дві довгі телеграми: Нансену і братам Амундсена, погодившись зробити це в кредит.

— Вам, капітане, пощастило, — сказав він Руалові наступного ранку. — Сьогодні вночі цей скажений мороз вивів з ладу нашу лінію: на величезній відстані обірвався дріт. Я навіть не знаю, коли вдасться полагодити. Не можу ж я вислати людей на такий лютий мороз — п'ятдесят градусів, а барометр весь час іде вгору.

— Тепер я принаймні знаю, чого мчав сюди мов навіжений, — засміявся Амундсен, гірко подумавши, ціною яких неймовірних зусиль і принижень вдалося йому встановити зв'язок зі світом.

Радість повернення на «Йоа» після надзвичайно тяжкої подорожі в шістдесятиградусний мороз була затьмарена. Виявилося, що механік Віїк тяжко захворів. Його заросле, червоне від гарячки обличчя прояснилося, коли він уздрів керівника експедиції.

— Боявся, що вже не побачу вас, капітане, — прошептав він. — Тепер можу спокійно вмерти.

Його звалило з ніг запалення легенів, яке він дістав, кілька годин підряд провадячи спостереження за магнітним полем Землі. Уже хворий, з високою температурою, він нізащо не хотів припинити дорученої йому роботи.

— Капітан завжди казав мені, що найголовніше в цій справі — безперервність. Я не можу підвести його, — вперто стояв Віїк на своєму, не піддаючись на умовляння колег. І поплатився за свою благородну впертість життям.

«Ця пекельна подорож з океану в океан через північний дах світу таки повинна вирвати якусь жертву з кожної експедиції. З кожної, навіть з моєї, навіть після трьох щасливих зимівель, коли мені здавалося, що всі небезпеки вже позаду, — з гіркотою писав Амундсен і закінчив словами, які часто трапляються в його щоденниках та спогадах: — Найтемніше буває перед світанком».

Минали місяць за місяцем. А про те, щоб пливти далі, усе ще не могло бути й мови. Липень, на який полярники покладали так багато надій, не приніс зміни на краще. Крига міцно тримала «Йоа». Тільки в серпні вдалося вирватися з її лещат.

І знову почалися гарячкові дні і ночі, боротьба з товстою кригою, що ошкірила зуби торосів, із штормами, із щільною пеленою туману. Одного разу від раптового зіткнення з кригою під час необережного маневру відламалася лопать гвинта.

Біля входу до Берінгової протоки ураганний вітер щосили, мов тараном, ударив у ніс судна. Але шхуна стійко витримала і це останнє випробування. Через тридцять вісім місяців після незабутнього відплиття з Крістіанії Амундсен дав команду кинути якір у Номі на Алясці.