Звіяні вітром. Кн.1

Атланту вщерть затовпили приїжджі: біженці, родичі поранених, що лежали у шпиталях, дружини й матері тих, що билися на узгір’ях,— вони хотіли бути ближче до своїх на випадок, якщо тих поранять. Крім того, цілі зграйки дівчат насунули на місто з усієї округи, де не лишилося жодного чоловіка віком від шістнадцяти до шістдесяти років. Тітонька Туп вельми несхвально дивилася на цих осіб, вважаючи, що вони прибули до Атланти лише з наміром роздобутися на жениха; вражена безсоромністю їхньою, вона запитувала себе: куди це котиться світ? Скарлет теж їх не схвалювала. Її аж ніяк не тішило суперництво цих шістнадцятиліток, рожеві щічки й осяйні усмішки яких примушували забувати, що вони вдягнені у двічі перелицьовані сукні й узуті в латані-перелатані черевички. Сама вона мала гарніші й новіші туалети, ніж у більшості дам,— завдяки Ретові Батлеру, що з останнього свого плавання привіз для неї нові тканини, але годі було заперечити, що їй уже дев’ятнадцять і вона вже не помолодшає, а чоловіків більше ваблять ці дурненькі дівчиська.

Куди вже їй, удові з дитиною, змагатися з цими юними вертихвістками, думала Скарлет. Щоправда, її саму в ці піднесені дні власне вдівство та материнство обтяжували менше, ніж будь-коли. Вдень заклопотана у шпиталі, а ввечері заморочена танцями, вона рідко навіть бачила Вейда. А часом і взагалі надовго забувала, що в неї є дитина.

У ці теплі вільготні літні вечори всі будинки в Атланті були широко відчинені для воїнів, оборонців міста. Особняки від вулиці Вашингтона до Персикової сяяли вогнями, скрізь влаштовувано прийоми на честь військових, які навіть не встигали змити з себе окопну багнюку, і нічну тишу сповнювали звуки банджо й скрипок, шурхіт ніг у танцях, веселий сміх. Гості громадились круг піаніно й захоплено співали «Твій лист прийшов, але запізно», а обшарпані кавалери значливо поглядали на дівчат, які пересміювалися з-за віял з індичого пір’я, даючи воякам наздогад, що як надто зволікатимуть, то й зовсім спізняться. Самі ж дівчата не зволікали, коли це від них залежало. Вони без зайвих розважань кидалися в шлюбний стан, підхоплені, як і все місто, виром знервованих веселощів та збудження. Так багато було весіль того місяця, коли Джонстон стримував противника біля гори Кеннесоу, весіль, на яких усміхнена від щастя молода йшла до вінця в позичених у кількох подруг святкових шатах, а наречений у штанях з латкою на коліні, об яке билася шабля! Так багато було запалу, так багато вечірок і розваг! Ур-ра! Джонстон утримує противника за двадцять дві милі від міста!