Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
— Що? В тебе хтось є? — зрозумів Василь своєю напругою цей Гнатів вихід, а заразом зрадив і свою тривогу.
— Є.
У Гнатовому голосі нічого тривожного не було.
— Хто ж там у тебе?
— Не страшне для тебе... Але ти все таки приготуйся, бо це для тебе буде несподіванка.
— Ну, а хто ж? Бо я й не піду, як не скажеш... Чотирикутник світла з кухонного вікна трохи освітлював веранду, і в цьому сірявому світлі Василь побачив на виду в Гната усміх. Це його заспокоїло.
— Жінка... вірніш, дівчина. Ти ЇЇ знаєш. Ходім!
І потяг Василя за руку в хату. Василь подумав, що там Галина Сосипатрівна, — й не огинався. Тільки ж навіщо таке попередження, якщо Галина? Хіба через те, що вона була в червоних партизанах? Алеж і він, Василь, був тоді в тих „червоних"... Поки Гнат защіпав двері, Василь пристояв у темному коридорчику. Зайшли до кімнати, освітленої невеличкою гасовою лямпою, з закуреним склом. Лямпа стояла на круглому атолі посеред кімнати, але світла від її полум'яного язичка у формі серця було не так багато, щоб, увійшовши з темряви, зразу можна було добре роздивитись. Василь побачив тільки, що в кімнаті було дві жінки. Одна та, що її він бачив у вікні через фіранку, кругліоока й чорнобрива, а друга... та, що сиділа в притемненому кутку на канапі... Хто була та друга? Не Галина Сосипатрівна у всякому разі...
— Оце моя дружина, — підштовхнув Гнат веселенько Василя до жінок,
Василь подав механічно руку Гнатовій жінці (вона стояла ближче, з привітною усмішкою на обличчі), а поглядом уже тягся до тієї, що в кутку... Хто вона? Було щось знайоме в. пасмі русого волосся, видного на чолі з-під великої, чорної, як у черниці, хуртки, якою вона була запнута...
— ...А це... з нею ти, напевно, знайомий...
— Оксана Харитонівна?!
Так, це була Оксана Штепенківна! Аж отак їм довелося після довгої розлуки зустрітися! Василь якось відрухово протер свої очі, не діймаючи їм віри. Аж отак їм довелося зустрітися... Підійшов до Оксани, що сиділа на своєму місці непорушно: її теж, либонь, приголомшила несподіванка. Тільки ж іще питання, яке було те приголомшення. У всякому разі Василь не відчув у її руці ніякої радости: рука була холодна і якось безвільно випала з його долоні. Та й він сам ані трохи не схвилювався, так ніби зустрів Галину Сосипатрівну чи якусь іншу, байдужу йому жінку. Навіть у їхніх поглядах світилася обопільна відчуженість. Усе те, що вони нарізно пережили під час їхньої розлуки, мабуть, таки поклало1 певну осугу на їхньому почутті, ба, може, й убило його зовсім...
— „То було давно, — здавалось, сказали їхні погляди, — як ми були ще нерозумними дітьми... то було дитяче"...
Коли після перших слів нещирого здивування усі перейшли до загальної розмови, Василь спостеріг в Оксани, в усій її поведінці й голосі, відтінок жалюгідности, якусь наче запобігливість перед господарями.
— „Мабуть, кається, що відмовила колись Гнатові, __
подумалось Василеві. — Була б оце жінкою вчителя, з якимсь матеріяльним забезпеченням1"...
І на виду Оксана була неначе прив'яла. В її очах не було й сліду від колишнього грайливого блиску, глузування й іронії, під очима були синюваті смужки. Чорна хустка робила її блідою, пристарювала. Та й у фігурі вона дуже, як на її вік, поповніла, наслідуючи матір, що була, як пригадував Василь, зовсім „пливка", обтяжена тілом.
З дальшої загальної розмови (Гнатова жінка не брала участи в ній, бо готувала в кухні вечерю) виявилось, що Оксанине становище було тепер не таке, щоб їй могло бути дуже весело. Вона залишилася сам,а, мати її, Аігрипина Антонівна, вмерла. А дядина поїдом її їсть, хоче, щоб вона від них вибиралась. Каже, що то через них з матір'ю її син Мишко покинув батьків, пішов був спочатку до Махна, а потім подався аж до „білих" на Дін. А то ж босила шматок... Він утік би й тоді, якби вони з матір'ю не жили в них. Тепер їй би, Оксані б то, знайти десь на селі місце вчительки. І хоч вона прямо Гната про це не просила, але, очевидячки, й приїхала його спитати, чи не взяв би він її до своієї школи. На наступний, звичайно, рік, як вона скінчить на весйі гімназію, восьму клясу її, з педагогічним ухилом.
Проте Гнат цю її думку вгадав сам, але, з властивою ¦йому „прямотою", сказав, що їй треба шукати працю по-далі від с. Латаття, бо тут їй, дочці вбитого за „контрреволюцію" священика, не можна бути.
— Ти так думаєш? — перепитала з сумом Оксана. Та це було й без Гната ясно. Нова влада — запеклий ворог попів, як носіїв „опіуму для народу", а тим більше заплутаних у якихось зв'язках з „контрреволюцією". А хто там буде тепер; розбирати, були такі зв'язки в покійного о. ХаритО'на чи ні! його вбили „червоні партизани" — і цього було досить!