Людолови Том 1

— Не треба! Це через море, — процідила Горпина і знов відвернулася до стінки. Нудота пройшла, але голова її палала. Що робити? Як тепер? Залишитися назавжди з Нур'ялі і дати Коржеві загинути жорстокою смертю, або викупити його, кинутися йому в ноги і розповісти про все? Може, й зрозуміє він, простить гріх?.. Але коли вона пригадувала минуле, Горпину обсипало морозом. Ніколи не простить він цієї зради. Запальний і гарячий, він сам себе не пам'ятає в гніві — і не життя їй тоді на світі. Невже збрехати, звалити все на Нур'ялі, сказати, що він згвалтував її, безпорадну невільницю? Або мовчати, сховати в серці все й удавати вірну бездоганну дружину? Ні, вона не витримає муки. Щохвилини брехати, дивитися йому просто в вічі, відповідати на його ласку, думаючи про коханця?

Ні, вже краще залишитися з Нур'ялі.

Але ж Корж — її чоловік, справжній, вінчаний, Івасиків батько. Він теж любив її.

А може, сказати все Нур" ялі? Та хіба ж він зрозуміє?! Ніколи чоловік не розбереться в складних і суперечливих почуттях… Адже ж він вважає її за свою власність, худобину, куплену, як ягня або козу, яку вона доїть щоранку й щовечора. І чого кинулася вона тоді в обійми Нур'ялі?

Дорого дала б тепер Горпина, щоб цього ніколи не сталося.

Всю ніч не заплющила вона очей і підвелася бліда, з важкою головою. Мовчки розпалила вона в кабиці, зварила сніданок, подоїла козу. І знов нудота підступила до горла.

Що це?

І раптом Горпина здригнулася і випустила глек, уважно прислухаючись до себе. Так, сумніву немає. Затлілося в ній нове життя, вороже й непотрібне.

«Хай буде він проклятий! Проклятий! Татарча! Покруч нещасний!» — думала вона про свою майбутню дитину.

І жах, і сором, і муки сумління не давали їй спокою. Вона ховалася від Нур'ялі і Шафіге і, коли Нур'ялі йшов з дому, пила густий нудотний вивар з цибулячого лушпиння, носила важке каміння й парила ноги в гарячій воді.

Ось, ось, здавалося, прийде визволення.

Але цупко трималося малесеньке життя материного тіла — і минали дні, виповнені нових вагань і сумнівів. Пригадувалися оповідання про втоплених дівчат, про забитих немовлят, дітей грішного кохання. Пригадувалося, як перехожий рибалта [194] читав на хуторі апокриф про «Ходіння по муках», де говорилося про муки грішників, і, між іншим, про покриток, і про зрадливих жінок.

Думка про Коржа ставала моторошною примарою, страшною, як смерть, і нестерпучою, як пекельні муки. Горпина була дочка свого часу — вмить піднялися з дна душі забуті в неволі забобони, всмоктані з материним молоком, усі поняття і звичаї, всі непереможні закони буття, де на кожен випадок є готова незламна формула і суворий вирок усьому, що хоч на крок відступає від неї.