Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства
- Автор: Канигин Юрий Михайлович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: А.С.К.
- ISBN: 966-8291-18-2
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства». Краткое содержание книги:
Книга розрахована на широкий читацький загал, усіх, хто прагне глибше пізнати себе, свій народ, його минуле, сьогодення і майбутнє.
Ну, а Мешех, Московія, Русь татарська — те, що потім почали називати Росією? Вона пішла своїм шляхом, і найважливішою віхою на ньому стала Куликовська битва.
МАМАЄВЕ ПОБОЇЩЕ — НЕЗВИЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ
Летели стрелы каленые, звенели мечи булатные.
Сказание о Мамаевом побоище
— Звичайно, Русь татарська — назва досить умовна, що відображає «політичний дах» східної частини Русі. В її центральній частині зростала Москва. Вона й стала на шлях рішучої боротьби з Ордою. Спочатку розгромила ординців на річці Вожі (1378 p.), а через два роки — на Куликовому полі. Куликовська битва — знаменита подія російської історії, її правильна інтерпретація допомагає краще розібратися в російсько-українському питанні.
Передумови Куликовської битви, поведінка її учасників, а головне, наслідки не зовсім розгадані чи, може, спеціально заплутані [Думаю, що усім відома інтерпретація Куликовської битви занадто спрощує і водночас затуманює суть справи. По-перше, ретельне і неодноразове обстеження археологами поля бою не дало ніяких результатів. Вченими не було знайдено жодного артефакту, який би свідчив про «великую сечь»: ні уламка шаблі, ні наконечника стріли, ні, навіть, ґудзика від кольчуги. По-друге, офіційні історики уникають детального аналізу причин і наслідків цієї дійсно доленосної не тільки для Русі, а всього слов'янства події (див. Цаплюк М. Куликовскую битву сочинили историки // Вечерние вести. — 2001.-18 сентября).]. Знаємо, що побігли з поля бою татаро-монголи, а не росіяни. Але чому у темника Мамая (він не був ханом, як пишуть про нього в підручниках, хоч і мав велику владу в Золотій орді), по суті, не було справжньої підтримки з боку золотоордияської еліти та й з боку корінної Орди? Мамай повів кінноту на Москву, а співвітчизник хан Тохтамиш захопив «Мамаєве гніздо» — Сарай. А десь у південно-східних краях у цей час наводив криваві порядки другий хан — Тамерлан. І розгромлений Мамай в результаті намагався сховатися в Криму, де й був убитий. Чому Литва (а Україна тодішня була в її складі) не прийшла на допомогу монголам, незважаючи на всі домовленості, і тим самим стала вирішальним фактором їхнього розгрому?
Справа у тому, що невидима, але могутня ідейна твердиня панмонголізму на цей час захиталася, точніше, втратила свою духовну (релігійну) основу. Іслам і християнство дедалі більше завойовували душі татар і монголів, їхньої військової і політичної еліти. Ламаїзм і «сульдефонство» [Від язичницького бога монголів Сульде] витіснялися на задній план. З часів хана Узбека (початок XIV століття) Орду почали роздирати релігійні суперечності. Іслам, християнство (в основному несторіанської конфесії) і частково іудаїзм (духовна спадщина хозар-караїмів), природно, не могли скласти духовного моноліту.
Мамай був мусульманином і йшов на Москву не лише з метою повернути «порядки Батия», особливо розмір данини, а й зруйнувати християнські святині, покарати «невірних» (раніше подібних цілей монголи не ставили). «Окаянный же Мамай, — зазначає літописець, — злой совет собрал… и сказал им: «Пойдем на Русского князя и на землю Русскую, как еще при Батые было. Христианство разорим, а церкви Божьи попалим и кровь христианскую прольем, а законы их уничтожим». I Москва рушила назустріч «поганим» з хоругвами Христа-Спасителя і Пресвятої Богоматері (чого раніше не бувало!). І литовський князь, як і рязанський відступник — князь Олег, не міг та й не хотів надихати свої дружини на бій з християнами заради перемоги «невірних». Навпаки, із Західної Русі — від «Литовської» України (з Волині) — йшов на допомогу Дмитрію воєвода Боброк з дружиною, що відіграв у битві важливу роль.
Отже, в середині XIV століття у Східній Європі (на слов'янських просторах») склалися три історичні «одиниці», три реальні сили: швидко міцніюча Польща, Русько-Литовське князівство і «Татарія» (Східна Русь з Москвою). Із заходу насідали германські племена в особі тевтонських рицарів. Є думка, що Східну Європу від тевтонців урятували монголи. Це неправильно — їм протистояли Русь Литовська і Новгородська, поки, нарешті, в 1410 році не відбулася гігантська битва при Грюнвальді. В ній, з одного боку, зійшлися русичі («литовські» і «татарські»), самі татаро-монголи, литовці і поляки, а з другого — германські племена та їхні сателіти. Крізь страшний скрегіт зброї з одного боку лунало: «З нами Бог!», з другого боку неслося: «Готт міт унс!» [Бог серед нас!]… Переміг слов'янський Бог. Тевтонський агресор зазнав остаточної поразки.
Куликовська битва, можна сказати, була першою релігійною війною на просторах Східної Європи. Які її наслідки? Чи вдалося Москві досягти воєнної перемоги? Над Мамаєм — так, над Золотою ордою — ні. Вже через рік золотоординці легко взяли Москву, зруйнували все навколо неї, а Дмитрій з сім’єю і челяддю заховався в Костромі. Навіть у ювілейних книгах з нагоди 600-річчя битви сказано обережно: «Битва на Куликовому полі показала можливість перемоги над татарами». Лише можливість. А яка ж ціна виявлення цієї можливості? «Оскудела совершенно вся земля Русская воєводами и слугами и всяким воинством, — каже літописець, — и от этого был страх большой по всей земле Русской» [Соловьев С. М. История России с древнейших времен. — Кн. 2.—С. 288]. З 400 тисяч руських воїнів, які брали участь у битві, залишилося менше 40 тисяч. Решта загинула.