Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
Горпина затуманилася. Ні, це путь не для неї. А Олена знов зацокотіла, ніби читаючи в її душі.
— Та ми ж вам, молодичко, роботу знайдемо. Татари люди згодливі. 3 гарему важче видертися на волю, ніж із роботи. Навіть закон у них є, що, проживши сім років у неволі, кожен бранець може викупитися на волю, і хазяї повинні пускати бранця на заробітки, щоб назбирати грошей. В них по закону вісім годин на добу — спати, вісім на хазяїна працювати, а вісім — для себе. Роби, що бажаєш. Так і по їх цехах. Тільки рідко вони, собаки, цього закону додержуються, навіть намагаються, щоб невільники про це й не знали. Все гнуть на те, щоб обернути кожну дрібницю на свою користь. І все ж дехто з неволі врятовується… Тільки жінкам, які одружилися з татарами, нема порятунку. Не відпустять вони ані дружини, ані коханки.
Горпина мовчала. Оленині слова вразили її, але соромно було їй натякнути на те, що сталося з нею. Може, ще вона якось викрутиться.
— Та я вже почала потроху гаптувати. Зароблю… Але не знала, що можна чоловіка викупити, — червоніючи, призналася вона. — Тільки роботи мало в Чабан-Таші. Bигаптувала я три рушники та п'ять фес дівчатам — і більше немає роботи. Тут мені циганка Кайтмаза обіцяла щось дати.
Олена цікавилася, почала розпитувати, як гаптує Горпина і за яку ціну. І обурилася:
— Та це ж ви на дурничку продавали! Не вірте Кайтмазі, серденько! Вона дає вам сто двадцять акче, а продасть ваш рушник за триста. Краще самі продавайте або дайте мені. Я вам допоможу. Або ось іще що: у грецькому монастирі замовляють гаптовані золотом ризи. Ось би вам таку роботу. Це дуже вигідно.
— Я вмію, — зраділа Горпина. — Я вже гаптувала і ризи, і воздухи. Тільки де взяти гроші на оксамит та на золото?
— Вони дають свій матеріал, свій візерунок — усе. Працюй тільки. Я скажу архімандритові. А Кайтмазі не вірте. Вона заробляє на вас.
Панас десь пішов, а обидві жінки ще довго розмовляли одверто і щиро.
— Довелося мені чимало ковтнути лиха, — розповідала Олена, — коли я викупила Панаса. Осінь була, холод, дощ. Землянка вогка, вода стояла по щиколотки до весни. А мій Панас цілий рік ногами не володів. Відвикли ноги від ваги свого тіла, та й застудився він в самому лахмітті в зимові бурі. Треба було добре його годувати, бо ж лишилися від нього caмi кістки, а роботи катма… Скрізь тоді скрута була через неврожай. Думала — не подужаю… Заборгувалася скрізь. Ще й досі боргів не сплатила. Пішла я тоді до земляків, адже ж тут багато наших, ціле селище. Ну, дякувати добрим людям, допомогли. Один раз пішли громадою, напиляли нам каменю-черепашнику на хату, а потім зібралися хто з конем, хто з ослом — привезли нам той камінь і стіни нам вивели. Ну а далі ми вже самі добудували. Я сама стіни обтинкувала і побілила, дах настелила і глиною обмазала. Почав і Панас потроху поратись. Як пригріло сонечко, йому і покращало. І ось вже третій рік, як ми тут…
— Ну а додому ви не збираєтесь? — спитала Горпина.
Олена не одразу відповіла, похнюпилася. Згасли веселі карі очі, і нaвіть пустотливий кирпатенький носик ніби став сумний і якийсь зосереджений.
— Ох, як хочеться, — важко зітхнула вона. — Вдень якось нічого; метушишся, пораєшся, але вночі або в свято так стане сумно і важко на серці. Так і стоять перед очима і наш степ, і гаї, і верби на леваді, і річка. Кинула б усе напризволяще і пішки втекла б звідси… І тепліше тут, і земля багатюща, і ніхто тебе на панщину не жене, а все б віддала, щоб опинитись знов удома, в рідному краї.
Вона замовкла, і дві буйних прозорих краплини повиснули на її пушистих віях і покотилися кришталевими намистинками-бусинками по її засмаглих рум'яних щоках.
— Хіба ж звідси не пускають додому? — спитала Горпина, збентежена цими несподіваними сльозами.
— Чому не пускають. Ми — люди вільні, ніхто нас не затримує, - заговорила по хвилі Олена, витираючи очі. — Тільки ж Панас мій не дочвалає додому. Хіба ви не помітили, як він шкутильгає? Грошей треба зібрати на дорогу та й борги сплатити. Люди ж нам допомогли, гріх ошукати. Панас мій теж за батьківщиною он як побивається. Ще з рік доведеться тут пожити: сплатимо все — і гайда! Мабуть, і вас тоді з чоловіком з собою потягнемо. Чумаки нас і довезуть.