Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Козурін знову ждав нас на в’їзді коло вартового, але не кричав і не корчив із себе велике цебе, а тільки видовжував свою курчачу шийку, спостерігаючи, як з «цеппеліна» повільно видобувається височезний сивобородий німецький офіцер.
— Це ще звідки? — підстрибнув він до мене. — Капітане Сміян, ви можете пояснити?
Я тицьнув йому під ніс знімок з трійцею бойових друзів, Козурін вихопив фотографію з моїх рук, глянув раз, глянув удруге і аж затанцював од начальницького завзяття:
— В підвал його! В підвал! і обшукати до нитки!
— Ти хоч не порозганяв тих, що ми привезли? — незлобиво спитав я Козуріна. — Наїздилися ми з Поповим на цілий місяць. Не буде заперечень, щоб ми поснідали, а тоді я засяду за папери, які привіз разом з цим власовським дідом?
— Які заперечення? Про що мова, капітане? — поважно змахнув рукою Козурін. — Після того, як ми зацапали такого звіра, ми маємо право на все!
«Ми» — в цьому був увесь Козурін з кишками, печінками і селезінками, Хай «микає», а нам, як сказав поет, своє робить.
Я добрався нарешті до тої скирти паперів, з якої витрусилася фотографія з власовським полковником — цей ключ до нашого успіху. Паперів було — аж страх брав од цих залишків чийогось життя, записаного й переписаного, задокументованого й пронумерованого, зашифрованого в натяках і недомовках листів і виставленого напоказ у випадкових і навмисних знімках.
Я почав з фотографій. Легше і швидше. Читання без літер і без зусиль, на це спроможен навіть Козурін, який відверто зневажав самий процес читання, бо всі його зусилля спрямовувалися на нишпорення, винюхування, допильновування.
А яка ж багатюща пожива для нещадної пильності Козуріна ховалася в цих знімках! Може, й мені легше було на душі, коли б переглядав усе це не сам, а ще з кимось, з тим же Козуріним, з чортом-бісом! Бо тільки для моїх очей видовище було нестерпне, обурливе ледь не до судоми. На всіх знімках — бородатий власовський полковник, в житті, сказати б, першому, довоєнно-радянському, і в житті другому, зрадницько-фашистському, полковник сам, з дружиною, в гроні сім’ї, з товаришами по службі (у нас) і з співучасниками злочинів (тут), знімки великі й малі, любительські й з дорогих ательє, фотографії на посвідчення (усе зберіг!), де значилося, що так, справді полковник Червоної Армії і у Власова теж полковник, а в фашистів спершу тільки обер-лейтенант, а тоді вислужився в майори, але не вище, і ніякий не Дремлер, а Дремлюга Володимир Іванович, за походженням білорус, народження 1891 року, син купця першої гільдії, що мав крамниці й доходні дома в Москві, а в революцію все втратив безнадійно і безповоротно, що породило а синовій душі відчай і ненависті, до більшовиків і всіх голодранців на світі. То що ж: ненависть помогла Дремлюзі за двадцять років після громадянської війни пройти путь від рядового-червоноармійця до полковника, щоб пожинати плоди так зневажуваної ним революції? Він жив у великих прекрасних містах в Росії, на Україні, в Білорусії, займав там розкішні квартири з таким умеблюванням, якого я вдома ніколи й не бачив, а вперше побачив тут, у Німеччині, щороку він з дружиною відпочивав на чорноморських курортах, самі назви яких лунали для мене таємничістю казок Шехерезади: Гурзуф, Алушта, Сімеїз. Тепле ласкаве море, відшліфовані морськими хвилями камені, а на них довге жилаве тіло бородатого полковника (хоч і в самих трусах, та однаково ж полковник!) і до нього горнеться замашне повногруде жіноче тіло — Віра Дремлюга, вірна подруга полковника, сама теж не просто жінка й дружина, а майор Тсовіахіму і кращий стрілець України 1932 року, про що свідчить фотографія з відповідним підписом, а на фотографії — Віра Дремлюга власною особою, в майорській формі, з дрібнокаліберною гвинтівкою Тульського заводу, притиснутою до плеча і націленою на ворогів революції точнісінько так, як націлював її товариш Сталін з кремлівської трибуни, коли Лазар Мусійович Каганович передав вождеві цей дарунок тульських зброярів.
Я вже давно впізнав цю Віру Дремлюгу. Вона була старшою з тих двох «латишок», які безсоромно оголилися перед нами в Овераті, сподіваючись цією цинічною дією налякати нас і примусити відмовитися від виконання своїх обов’язків. Молодша була її рідною сестрою так само, як сестрою старшою була мати Зосі, ота «польська» мотрона, що соромила мене за мою неґречність і мугирство. Знімок трьох сестер засвідчував не просто їхню зовнішню схожість, а й, сказати б, питому спорідненість (недвозначний підпис підтверджував це незаперечно), інші фотографії показували, що сестри мали життя не гірше, ніж Віра, так само купалися в теплому морі, прогулювалися під пальмами (яких я ще зроду не бачив!), сиділи в театральних ложах з оголеними плечима, обвішані коштовними прикрасами.