Повзе змія

— Тут сауна є, тільки я не вмію приводити її в робочий стан, — ніби між іншим промовила Олена, намагаючись впоратися із защіпкою на хвіртці.

— Сауна сауною, а скажи мені таке: з власної ментівської практики я знаю, що дачні селища періодично обкрадають. Особливо — взимку, і переважно бомжі.

— По ідеї існує сторож, але є люди, які воліють наймати охоронця самі для себе, в індивідуальному порядку. Двері в Романа міцні, замки надійні. Ґрати на вікнах, бачиш, — справді, Глод лише тепер звернув увагу, що всі вікна на обох поверхах заґратовані і мають досить-таки надійний вигляд. — Роман якось розповідав, що років шість тому залазили сюди злодії, нічого особливого не взяли, там, за його словами, ще нічого серйозного не було. Переспали ніч, пообсцикали кутки, наробили в кухні на підлозі й пішли цілком собою задоволені. Блін, що з цією клямкою? Максиме, в тебе руки сильніші.

— Давно пора пустити мене вперед. Механізм, я бачу, хитрий.

— Нічого хитрого. Ось спеціальний отвір, просовуєш руку і тягнеш клямку на себе. Раніше мені сил вистачало, а тепер, не повіриш, рука тремтить.

— Повірю, — Глод відсторонив Олену, просунув руку в отвір, намацав клямку, потягнув на себе. Пружина таки піддавалася туго, та Максим упорався з нею досить швидко, театральним жестом прочинив хвіртку, пропускаючи Олену вперед. — Отже, після того випадку в нього ґрати на вікнах?

— Не лише після того. Взагалі-то з листопада по березень Роман ось уже три роки наймав мужика-сторожа за сто баксів на місяць.

— Дешево.

— Може, й так. Очевидно, чоловіка влаштовувало. П'ять сотень виходить за те, що живеш на теплій дачі, дивишся телевізор і не пускаєш сторонніх. Сторож, до речі, не простий, з вівчаркою. Ух, звірюга. Машину можеш заганяти у двір. Ворота відчиниш сам?

— Запросто. Тут нічого складного. Чому у двір, а не в гараж?

— Казала ж я тобі — в мене ключі лише від вхідних дверей. Для чого мені відчиняти гараж, коли я не збираюся нічого туди ставити? Та я без Романа не так часто тут і бувала. Може, разів чотири за останній рік.

— Гаразд. Хай тачка вашого режисера-алкаша мокне під дощем. Чуєш, збирається?

Олена, стоячи на ґанку, втягнула носом повітря. Від Десни тут завжди відгонило вологою, але Глод правий: перед дощем волога завжди по-особливому пахне.

— Збирається, — погодилася вона. — Під вечір знаєш як припустить! Будемо сидіти на самоті і слухати, як дощ тарабанить по даху. Чудово?

— Чудово, — Глод прочинив одну стулку воріт, узявся за другу. — Чудово, що ти перестала боятися. Чи мені здається?

— Мабуть, на мене тиснула київська атмосфера. Тут спокійно й немає Баглая, — вона відчинила один за одним обидва замки. Глод тим часом загнав машину в двір, зачинив ворота, роззирнувся. Так, Олена має рацію. Тихо, спокійно, немає Баглая. І він, Максим Глод, поруч із нею. Щоправда, цього вона чомусь не зазначила.