Повзе змія
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-66-9
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Повзе змія». Краткое содержание книги:
Це трилер, від якого неможливо відірватися. А фінали в історіях Андрія Кокотюхи завжди несподівані.
Йому стало раптом цікаво, про що думає тепер Олена, вже хотів зробити перший крок не те що б до примирення — вони, в принципі, лише на підступах до сварки, — а швидше до відновлення нормального спілкування, та його наміри перебила мелодія з телефільму «Бригада». Вона лунала з Олениного мобільника. Вона взяла трубку, подивилася на сяючий блакитним дисплей.
— Номер незнайомий.
— Не відповідай.
— Раптом щось важливе?
— Кажу тобі — краще вимкни його зовсім.
— А чого ти тут розкомандувався? — вона демонстративно натиснула на потрібну кнопку, піднесла трубку до вуха. — Алло!
— Мене чутно? — зв’язок, як виявилося, справді був поганеньким, але Олена чула співбесідника досить нормально, хоча в трубці тріщало.
— Чутно, чутно, хто це?
— Моє прізвище Хобот. Хобот, Хобот.
— Та чую, чую, який ще хобот? — Олена не стримала посмішки, та коли Глод усміхнувся у відповідь, демонстративно стерла її з обличчя.
— Майор міліції Хобот. Ми зустрічалися з вами позавчора, в кабінеті Савченка… Генерала Савченка.
— То й що? — насправді там сновигало досить багато народу. Під час розмови генерал постійно відволікався, давав зовсім незрозумілі вказівки, потім говорив, зітхаючи: «Шукаємо вашого Баглая, шукаємо, всіх на ноги підняв, мать його, вибачте». — Може, й зустрічалися.
— Ви де перебуваєте зараз?
— А що таке?
— З вами все гаразд?
— Я ж відповіла на дзвінок.
— Ви точно в безпеці? Якщо поруч із вами є самі знаєте хто, скажіть речення, вставивши в нього фразу «будь ласка».
— Я точно в безпеці, без усяких «будь ласка».
І говорю з вами, тільки не знаю, на яку тему.
— Тема одна — Баглай. Я в складі опергрупи, яка шукає Баглая. Мені доручено розшукати тепер вас. А ви десь зникли. Пішли з поминок, кажуть, і додому не повернулися. Після всього ми ж за вас переживаємо.
— Мило з вашого боку.
— Що?
— Дякую, кажу. Я виїхала з міста на деякий час. Я маю на це право.
— Маєте, але, Олено, ви нам будете потрібні вже завтра.
— Для чого?
— Можете більше не боятися, не тікати і спати спокійно. Генерал особисто просив вам це передати. Ми знайшли Баглая. Чуєте?
Глод побачив, як різко зблідла Олена, напружився, простягнув руку до трубки. Вона заперечливо хитнула головою.
— Де він?
— Купив квиток до Львова. На десяту вечора, на сьогодні. За пару годин ми його згвинтимо. Тому краще не тікайте далеко, ваші свідчення знадобляться. Ви по цьому телефону? Алло!
— Я чую, — рівним голосом промовила вона. — Я по цьому телефону. Дякую. Успіхів вам.
Роз'єднавши зв’язок, Олена поклала трубку на місце, поряд із Максимовою. Він очікувально дивився на неї.
— Дзвонили з міліції. Твої менти дуже турботливі. Заспокоїли. Збираються брати Баглая.
— Ні хріна собі! — вирвалося в Макса. — Що значить «збираються брати»?
— У нього квиток сьогодні на поїзд. Якимось чином вони це вирахували.
— Ага! — Глод переможно викотив груди. — Можуть, коли захочуть! Я тобі що казав учора? Шукатимуть, аж гай шумітиме.
Раптом він замовк, рішуче підвівся, підхопив мобільний зі столу, взувся і під мовчазним поглядом Олени натягнув куртку. Телефон зник у правій кишені. Пістолет із кухонного ослінчика перекочував за пазуху, до внутрішньої кишені. Кобури для ТТ Глод не зробив, зате кишеню спеціально підладнав для носіння зброї.
— Куди це ти намилився?
— Якій у нього поїзд?
— У кого?
— Де будуть брати Баглая?
— Тобі для чого?
— Вибач, я мушу на це подивитися. Повернуся і заспокою тебе. Все в деталях перекажу. Мені здається, ми почали сваритися. У нашій… твоїй ситуації так не роблять, та я спровокував дурну розмову.
— І тепер хочеш лишити мене саму?
— Я брав його один раз. Ніхто не заборонить принаймні подивитися, хто і як зробить це за мене. Невже тобі було б не цікаво?
— Не цікаво. Я його не брала, і вік би його не бачити, чесно, — Олена підвелася і почала збирати тарілки.
— Даремно дмешся.
— Я дмуся?
— Дмешся.
— На тебе? Забагато честі.
— Так я поїду?
— Роби, як знаєш.
Глод потупцяв на місці, але мент знову перемагав.
— У разі чого я з мобільним, вимикати не буду.
— Траса мокра. Не жени. Чужу машину покалічиш.
Максим вирішив цього разу промовчати, повернувся і вийшов під дощ. За кілька хвилин Олена почула, як завівся мотор. Із кухонного вікна було видно: «Шкода» виїхала за ворота, Глод вийшов із машини, зачинив їх зсередини, сам пройшов назад через хвіртку, швидко впорався з клямкою. Блимнувши на прощання фарами, машина рушила і скоро зникла під дощем у темряві.