Повзе змія

Там. На дачі. На кухні.

Телефон вперто не вгавав. Максим витягнув його, глянув і мало не ляснув себе ним по лобі: він справді тримав у руці Оленин мобільник. Мабуть, після тієї дурної розмови він, кваплячись, підхопив із кухонного столу першу-ліпшу трубку. Ту, що ближче лежала. Звісно, він зараз передзвонить собі на трубку, Олена почує «Тореадорів», теж усе зрозуміє, і вони весело посміються. Але ж її хтось уперто домагався. Абонент на тому боці ніби знав, що Олена просто мусить рано чи пізно відповісти. Може, знов той Хобот, повідомить щось новеньке. Наприклад, що Баглая вже взяли в іншому місці, хай вона спить спокійно…

— Алло!

— А це хто? — голос жіночий, але жінка, очевидно, не надто здивувалася, почувши чоловічий.

— Хто вам потрібен? — Глодові довелося ще трохи скинути швидкість, дощ періщив уже справді ніби з відра.

— Взагалі-то я дзвоню Олені Сунжі.

— Суржі.

— Нехай Суржі. Вона десь поруч?

— Можна сказати, так.

— Ви можете передати їй трубку?

— Знаєте, гм… У нас тут непорозуміння… Словом, ви кажіть, я їй все передам.

— Я мушу конче говорити з нею. Але передайте, що знову буду дзвонити. Це… Алла.

— Яка Алла?

— Дружина Романа… Романовича. Ви розумієте, про кого мова?

— Малиновський? — Глод однією рукою вирівняв машину на слизькій трасі.

— Правильно. Взагалі-то вже давно не дружина… Та вас це не обходить, а вона все знає. Дача в нас поки що спільна. Тому дуже прошу, хай поверне ключі. У Романа… При Романові не знайшли ключів.

— Знайшли, — це Глод знав точно, Олена сама розповідала, які речі вилучили з кишень убитого.

— Не всі, — жінка вимовляла слова старанно, намагаючись обмежитися доступним мінімумом, ніби викладачка молодших класів. — Лише від квартири. Там ще мусили бути два від дачі й один від гаража. Я там, у міліції, передивлялася речі…

Богдан Баглай убив Романа Малиновського. У Малиновського, окрім іншого, були при собі ключі від дачі. Олені сказали про ключі. Але не сказали, скільки їх. У зв'язці ключів убитого від дачі ключів не знайшли.

Жінка на тому боці ще щось говорила, та Максим Глод вимкнув телефон. Деякий час він тупо їхав прямо, ніби на автопілоті, перетравлюючи почуте, вникаючи у зміст. Потім набрав номер власної трубки.

Ніхто не відповідав.

Нічого в житті не хотілося так Максимові Глоду зараз, як переконатися у марності власних підозр та висновків. Він вимкнув телефон, палець уже натиснув на «нуль», але давити далі на «двійку» він не став. Яку міліцію, звідки й куди він зараз викличе! Яку, до дідька, міліцію!!! КУДИ, ДО ДІДЬКА, МІЛІЦІЮ!!!

Кинувши телефон під ноги, Глод, порушуючи всі правила безпеки руху, розвернувся на сто вісімдесят градусів просто на мокрій трасі. Права нога вдавила важіль швидкості мало не до підлоги, «Шкода» рвонула з місця і помчала крізь ніч, таранячи зливу, бризки розліталися з-під коліс. Глод летів уперед, вправно вписався у поворот, котрий проїхав кілька хвилин тому, руки намертво прикипіли до керма.