Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
— Цілком, — погодився я.
— То розкажеш мені свою історію?
Я кивнув і ковтнув ще вина.
— Це трапилося в небесному замку, — почав я. — У місці, сповненому чорнильними, рухомими тінями. Я відчув непереборне бажання відвідати тронну залу. Так і зробив, а щойно тіні відступили, я побачив тебе. Ти з цією рукою стояв праворуч від трону. Коли все навколо прояснилося, я побачив, що на самому троні сидить Дара. Я підійшов і торкнувся її Ґрейсвандіром — той зробив мене видимим для неї. Вона оголосила мене мертвим упродовж багатьох століть і наказала повертатися в могилу. Коли я став вимагати її родовід, вона пояснила, що веде свій рід від тебе та пекельної діви Лінтри.
Бенедикт зробив глибокий вдих, але промовчав. Я продовжив:
— Час, сказала вона, в місці її народження рухався так швидко, що вже встигло змінитися кілька поколінь. Вона стала першою в роду, в кого проявилися людські риси. Дара знову наказала мені піти. Ти ж тим часом вивчав Ґрейсвандір. Потім завдав удару, аби врятувати Дару від небезпеки, і ми стали до бою. Мій меч міг уразити тебе, а твоя рука могла дотягнутися до мене. Ось і все. В усьому іншому це була битва привидів. Щойно засвітало, місто почало танути, і ти вчепився в мене цією рукою. Я відрубав її Ґрейсвандіром і втік. Вона продовжувала стискати моє плече. Тому і повернулася разом зі мною.
— Цікаво, — сказав Бенедикт. — Я знав, що це місце схильне видавати хибні пророцтва — найпевніше, це страхи і потаємні бажання відвідувача, а не реальний стан справ. Та з іншого боку, небесне місто також часом відкривало невідому істину. Зараз, як і в багатьох інших випадках, важко відділити дійсне від вигадки. А як ти витлумачив побачене?
— Бенедикте, — сказав я, — я схильний вірити історії її походження. Ти, на відміну від мене, ніколи її не бачив. Вона подібна до тебе деякими рисами. А щодо решти... немає сумнівів, що я, як ти і сказав, уже відділив правду від вигадки.
Він повільно кивнув, і я бачив, що не переконав його, але сперечатися далі він не став. Він, як і я, знав, що це означає. Якщо він і далі претендуватиме на трон і якось таки посяде його, то, цілком можливо, йому доведеться відступитися, даючи дорогу своєму єдиному нащадку.
— Що ти маєш намір робити? — спитав я його.
— Робити? — перепитав він. — А що Рендом робить із Мартіном? Я шукатиму її, знайду, почую історію з її власних вуст, а тоді вже вирішу. Однак, це може зачекати, поки не вирішена проблема Чорної дороги. Є ще дещо, що я хотів з тобою обговорити.
— Так?
— Якщо час у їхній цитаделі настільки різниться від нашого, то цим почварам могло цілком його вистачити для підготовки нової атаки. Я не хочу чекати на зустріч з ними у несуттєвих боях. Я хочу пройти Чорною дорогою до її витоків і атакувати ворогів на їхній території. І хотів би здійснити це з твоєю допомогою.
— Бенедикте, — сказав я, — ти коли-небудь дивився зверху на Двори Хаосу?
Він підвів голову і втупився у порожню стіну намету.
— Багато століть тому, коли я ще був зовсім юним, — сказав він, — я кинувся в пекельну гонитву, з наміром заїхати так далеко, як тільки зможу. Хотів знайти кінець усього. Там, під розділеним небом, я дивився на жахну безодню. Гадки не маю, чи це там починається, чи лише проходить дуже близько звідти, але я готовий знову поїхати туди, якщо там причина всього.
— Там причина всього, — промовив я.
— Звідки така певність?
— Я щойно повернувся з тих країв. Темна цитадель досі там. Дорога веде до неї.
— Наскільки важким був шлях?
— Ось, — я дістав Козир і передав його брату. — Це Дворкіна. Я знайшов це серед його речей. Я лишень випробував знахідку. Вона перенесла мене туди. Час тієї ж миті пришвидшився. Вершник атакував мене на примарній дорозі, таку на карті й не намалюєш. Контактувати через Козирі там дуже важко, можливо, через різницю в часі. Мене витягнув Джерард.
Бенедикт вивчав карту.
— Це схоже на місцину, яку я бачив того разу, — протягнув він. — Це вирішує наші логістичні проблеми. Якщо ми будемо по обидва боки зв'язку через Козир, то зможемо перенести війська, так само як перенесли їх із Колвіра на Ґарнат.
Я кивнув.
— Одна із причин, чому я показав тобі карту, це бажання продемонструвати чесність власних намірів. Однак можуть бути інші, менш ризиковані способи перекинути наші війська в невідоме. Я хотів би, щоб ти не поспішав, доки я не з'ясую, що й до чого.
— У будь-якому разі я не можу діяти, поки не матиму більше інформації щодо тієї місцини. Ми ж навіть не знаємо, чи спрацює там твоя автоматична зброя, так?
— Так. У мене її з собою для перевірки не було.
Бенедикт стиснув губи.
— Насправді, тобі треба було про це подумати і взяти хоч одну рушницю, щоби перевірити.
— Обставини мого відльоту не передбачали цього.
— Обставини?
— Іншим разом. Зараз це не важливо. Ти казав про похід Чорною дорогою до її витоків.
— Говорив.
— Вона бере свій початок не там. Її реальне джерело знаходиться у справжньому Амбері, в тій чорній плямі, що пошкодила первісний Лабіринт.
— Так, я розумію це. І Рендом, і Ґанелон описали мені вашу подорож до справжнього Лабіринту і сказали про пошкодження, яке ви там виявили. Я бачу аналогію, можливий зв'язок...
— Пам'ятаєш мою втечу з Авалону і твою за мною гонитву?
У відповідь він ледь усміхнувся.
— Ти в одному місці перетнув Чорну дорогу, — сказав я. — Пригадуєш?
Бенедикт примружив очі.
— Так, — сказав він, — ти проклав шлях через неї. Світ повернувся до норми в тій точці. Я й забув.
— Це Лабіринт вплинув на неї, — сказав я. — Я сподіваюся, що це матиме той самий ефект і в більшому масштабі.
— Наскільки більшому?
— Можна буде повністю знищити дорогу.
Бенедикт відкинувся і пильно поглянув мені у вічі.
— Тоді чому ти цього не робиш?
— Мені треба здійснити попередню підготовку.
— Скільки часу це займе?
— Не надто багато. Ймовірно, лише кілька днів. Можливо, тижнів.
— Чому ти раніше про це не згадував?
— Я лише нещодавно збагнув, що так можна зробити.
— І як саме ти збираєшся це зробити?
— По суті, треба лише полагодити Лабіринт.
— Гаразд, — сказав Бенедикт. — Припустімо, тобі це вдалося. Ворог все одно буде поблизу, — він махнув рукою у бік Ґарната і Чорної дороги. — Одного разу хтось їх уже пропустив.
— Ворог завжди був поблизу, — відповів я. — І від нас залежить, щоб вони більше не змогли пройти до нас. Без сумніву, доведеться мати справу і з тими, хто пропустив їх першого разу.
— Я підтримаю тебе, — промовив Бенедикт. — Але я не це мав на увазі. Їм треба дати урок. Я хочу навчити їх ставитися до Амбера з належною повагою, щоби навіть якби прохід знову відкрився, вони побоялися скористатися ним. Ось що я маю на увазі. Це необхідно.
— Ти справді навіть не уявляєш, як це — перекинути битву в ті місця, Бенедикте. Це буквально неможливо описати.
Брат посміхнувся і підвівся.
— Тоді я гадаю, мені краще поглянути на все самому, — сказав він. — Карту я притримаю у себе на деякий час, якщо ти не заперечуєш.
— Не заперечую.
— Чудово. Тоді ти, Корвіне, займайся своїми справами навколо Лабіринту, а я займусь своїми. Мені теж знадобиться трохи часу. Я маю віддати своїм командирам накази на період моєї відсутності. І давай домовимося, що жоден не вчинятиме безповоротних дій, не порадившись з іншим.
— Згоден, — сказав я.
Ми допили вино.
— Я теж дуже скоро їду, — сказав я. — Тож удачі.
— І тобі, — Бенедикт знову всміхнувся. — Усе йде на краще. — Йдучи до виходу, він поплескав мене по плечу.
— Приведіть Бенедиктового коня, — наказав Ґанелон ординарцю, котрий стояв біля найближчого дерева, а тоді простягнув руку моєму братові.
— Я також хочу побажати тобі удачі.
Бенедикт кивнув і потис долоню.
— Дякую тобі, Ґанелоне. За все.