Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Я сховав Ґрейсвандір у піхви й ступив крок уперед. Світ навколо мене знову почав повертатися — праворуч загоралося світло, ліворуч відступала темрява. Я роззирнувся, намагаючись відшукати якийсь прохід на скелясту вершину позад мене. Пагорб здіймався всього тридцять чи сорок футів, і мені хотілося подивитися, що ж можна розгледіти з такої висоти. Виступ, на якому я стояв, простягався ліворуч і праворуч. Провівши розвідку, я з'ясував, що праворуч моя скеля швидко звужувалася, так і не піднявшись на достатню висоту. Тож я розвернувся і попрямував ліворуч.

Поза скелями я натрапив на доволі щільну ділянку. Кинувши оком на висоту підйому, вирішив, що тут можна дертися вгору. Про всяк випадок озирнувся, чи не бовваніє, бува, ще якась загроза. Примарна дорога зникла в далині, й жодних нових вершників видко не було. Я почав підйом.

Дертися вгору було не складно, однак висота підйому виявилася значно більшою, ніж мені здавалося знизу. Певно, в усьому винен симптом просторового викривлення, що так сильно вплинув на мене у цьому місці. Через певний час я виліз нагору і випростався там, звідкіля міг найкраще розгледіти краєвид по той бік скелі.

І знову мій зір заполонили хаотичні барви. З правого боку неба на них наступала темрява. Земля, над якою вони танцювали, рясніла скелями і кратерами — без жодних ознак життя. З-поза небокраю і до далеких гір праворуч крізь неї чорнильним серпантином простягалося те, що могло бути тільки Чорною дорогою.

Ще десять хвилин лазіння та маневрування — і ось уже я розташувався так, що міг побачити її початок. Промчав крізь широкий прохід між скелями й добіг до самого урвища над прірвою. Там дорога зливалася з чорнотою провалля, відрізняючись лише тим, що жодна зоря не виблискувала над нею. Керуючись цією відмінністю, я дійшов висновку, що вона тягнулася аж до чорної гори, звіди розходилися туманні смуги шляхів.

Я простягнувся на животі, притиснувшись, щоби якомога менше змінювати своєю присутністю контур гребеня, аби не потрапити в поле зору невидимих мені очей. Я лежав там і думав про відкриття Чорної дороги. Пошкодження Лабіринту відкрило цей хід до Амбера, а моє прокляття, як я гадав, тільки прискорило процес. Я досі відчував провину, хоч і не абсолютну, як раніше. Тоді я пригадав Еріка, котрий лежав, помираючи, на схилі Колвіра. Він сказав, що скільки б не ненавидів мене, а все ж зберіг своє передсмертне прокляття для ворогів Амбера. Яка іронія! Усі мої зусилля тепер спрямовано на виконання останнього бажання найменш улюбленого брата. Своїм прокляттям він скасував моє — за допомогою мене ж. І, можливо, додав усьому глибшого сенсу.

Я придивився ретельніше і, на щастя для себе, не побачив лав осяйних вершників, що збираються над дорогою. Якщо, звісно, диверсійна група ще не на шляху до Амбера, королівство тимчасово у безпеці. Однак низка речей схвилювали мене. Якщо час і справді поводився тут так дивно, на що вказує можливе походження Дари, чому ж нема наступного нападу? У них точно було вдосталь часу, щоби відновитися й приготуватися до нового нападу. Невже щось трапилося нещодавно, за Амберським часом, що змінило природу їхньої стратегії? А якщо трапилося, то що? Моя зброя? Брандове одужання? Щось інше? А ще мені цікаво, як далеко сягнули Бенедиктові застави. Точно не настільки далеко, інакше мені б повідомили. Чи бував він коли-небудь тут? Чи ж хтось бував тут нещодавно, дивився на Двори Хаосу і знав щось таке, чого не знаю я? Я постановив собі розпитати Бранда і Бенедикта, щойно повернуся.

Все це змусило мене замислитися, як час поводиться зі мною зараз. Краще не баритися тут довше, ніж це необхідно. Я проглянув інші Козирі, які забрав зі столу Дворкіна. Хоч вони всі й були цікавими, я не знав жодного із зображених місць. Тоді я витягнув власну колоду і знайшов Козир Рендома. Можливо, саме він намагався зв'язатися зі мною раніше. Я підняв його Козир і поглянув на нього.

Він ненадовго поплив перед очима і я поглянув на змазаний калейдоскоп образів, у центрі якого — Рендом. Рух, вигнута перспектива...

— Рендоме, — мовив я. — Це Корвін.

Я відчув його розум, однак не отримав жодної відповіді від нього. Я збагнув, що він зараз жене з пекельною швидкістю, повністю зосередившись на зміні атрибутів Тіней навколо нього. Він не міг дати відповідь, не втрачаючи контроль. Я закрив Козир рукою, розриваючи зв'язок.

Тоді взяв Джерардову карту. За кілька секунд установив контакт. Випростався.

— Корвіне, де ти? — запитав він.

— На краю світу, — відказав я. — Хочу повернутися додому.

— Ходи сюди.

Він простягнув руку. Я потягнувся до брата і, стиснувши її, ступив уперед.

Ми опинилися на цокольному поверсі палацу в Амбері, у вітальні, куди ми всі перейшли в ніч Брандового повернення. Здавалося, зараз світанок. У коминку горів вогонь. Нікого більше не було.

— Я пробував зв'язатися з тобою раніше, — мовив він. — Гадаю, Бранд також, але я не певен.

— Як довго мене не було?

— Вісім днів, — відказав Джерард.

— Добре, що я поквапився. Що тут відбувається?

— Нічого страшного, — сказав він. — Я не знаю, чого хоче Бранд. Він увесь час кликав тебе, а я не міг з тобою зв'язатися. Зрештою, я дав йому колоду і сказав, що, може, йому вдасться більше. Схоже, не вдалося.

— Я був збитий з пантелику, — мовив я на те, — та й різниця в плині часу була колосальною.