Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Все.

— Навіть мої здогадки та припущення після відвідин Tip-на Ноґта передав?

— Саме так.

— Розумію. І як він сприйняв почуте?

— Він, здається, дуже розхвилювався. Я би сказав, навіть зрадів. Ходімо, порозмовляєш з ним сам.

Я кивнув і рушив до намету Ґанелона. Він відгорнув запону і ступив крок усередину. Я за ним.

Бенедикт сидів на низькому стільці біля армійської скриньки, на якій лежала розкладена карта. Він щось креслив на карті довгим металевим пальцем блискучої скелетоподібної кисті — причепленої смертоносної механічної руки з переплетених срібних волокон, поцяткованих спалахами. Я приніс її з небесного міста. Увесь пристрій тепер приєднувався до обрубка Бенедиктової правиці трохи нижче місця, де в його коричневої сорочки було відтято рукав. І мене пройняло холодом, адже брат зараз так скидався на власного привида. Він звів очі на мене, підняв долоню у привітанні — звичний, чудово виконаний жест — і на його обличчі з'явилася широченна посмішка, якої я в житті не бачив.

— Корвіне, — підвівся він, простягаючи мені руку.

Я змусив себе доторкнутися до механізму, який нещодавно ледве не вбив мене. Але Бенедикт, здавалося, був зараз прихильнішим, ніж будь-коли раніше. Я потиснув його руку, відзначивши її міцний хват. Спробував не помічати її холодності та кутастості, і був подивований з того, як хвацько Бенедикт навчився нею керувати за такий короткий проміжок часу.

— Мушу просити у тебе пробачення, — сказав він. — Я був несправедливим щодо тебе. Мені дуже шкода.

— Усе гаразд, — відповів я. — Розумію тебе.

Він на мить обійняв мене, і мою віру в те, що все між нами налагодилося, затьмарював лише смертельно міцний хват акуратних пальців на плечі.

Ґанелон засміявся і взяв собі іще один стілець, який поставив з іншого боку скриньки. Моє роздратування через те, що він розповів про речі, які я не хотів згадувати за жодних обставин, вгамувалося, коли я побачив, яким був ефект. Я не міг пригадати, коли бачив Бенедикта в кращому настрої, а Ґанелон, очевидно, тішився з того, як його дії змогли загладити суперечності між нами.

Я всміхнувся і сів. Зняв шабельтас і повісив Ґрейсвандір на наметову жердину. Ґанелон дістав пляшку вина і три склянки. Поставивши їх перед нами та наливши вина, сказав:

— Плачу тобі за гостинний прийом у твоєму наметі, тієї ночі в Авалоні.

Бенедикт підняв свою склянку з ледь чутним дзенькотом.

— У цьому наметі спокійніше, — відказав брат. — Хіба ні, Корвіне?

— Щира правда. Хай так буде завжди.

— Я вперше за довгий час, — почав Бенедикт, — мав змогу поговорити з Рендомом. Він трохи змінився.

— Так, — погодився я.

— Зараз я більш схильний довіряти йому, ніж раніше. Після того, як ми поїхали від Тесі, у нас було вдосталь часу на розмови.

— І куди ж ви прямували?

— Дещо зі сказаного Мартіном господарю дому, де він жив, вказувало, що наш племінник збирався до знайомої мені місцини в дальніх краях Тіней — міста Хірат. Ми приїхали туди і з'ясували, що все так і було. Він проїжджав там.

— Мені Хірат не знайомий, — сказав я.

— Місто із цегли та каменю — комерційний центр на перехресті торгівельних шляхів. Там Рендом дізнався новини про сина, і йому довелося їхати південніше і глибше в Тіні. Ми роз'їхалися в Хіраті, бо мені не хотілося надовго від'їжджати від Амбера. Також існувала особиста причина, яка не давала мені спокою. Рендом розповів мені, що бачив, як Дара в день битви пройшла Лабіринтом.

— Так і було, — погодився я. — Вона його пройшла. Я теж там був.

Бенедикт кивнув.

— Як я і казав, Рендом мене вразив. Я схилявся до того, щоби повірити його словам. А якщо це правда, то можливо, і твої слова правдиві теж. Враховуючи це, мені конче потрібно було розібратися з претензіями дівчиська. Тебе не було, тож я кілька днів тому приїхав до Ґанелона і попросив його розповісти все, що він знає про Дару.

Я зиркнув на Ґанелона, і той ледь помітно кивнув.

— Отже, тепер ти віриш, що у тебе з'явився новий родич, — проголосив я. — Дуже брехливий і, найімовірніше, ворожо до нас налаштований, але все одно родич. Яким буде твій наступний крок?

Бенедикт ковтнув вина.

— Хотів би я повірити у цю кревність, — сказав він. — Вона чомусь дуже приємна. Тож я хотів би з'ясувати напевно: правда це чи ні. Якщо справді виявиться, що зв'язок між нами існує, то хотів би зрозуміти її мотиви. І ще мріяв би дізнатися, чому вона ніколи не повідомляла мені особисто про своє існування.

Брат поставив склянку, підняв свою нову руку, поворушив пальцями.

— Почати я хотів би, — продовжив він. — з того, що ти пережив в Тір-на-Ноґті, того, що стосується нас з Дарою. Мені також неймовірно цікаво дізнатися про цю руку, яка неначе була зроблена спеціально для мене. Я ще ніколи не чув, щоби з небесного міста приносили фізичні предмети.

Бенедикт стиснув руку в кулак, розтиснув пальці, покрутив зап'ястя, випрямив правицю, підняв її і м'яко опустив на коліно.

— Рендом закріпив усе з хірургічною точністю, як гадаєш? — сказав Бенедикт.