Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Де ти в біса був? — запитав він.

— То там, то сям. Чому ти хотів побачитися зі мною?

— Я запитав, де ти був.

— І я почув тебе, — відказав я, знову відчиняючи двері позад себе. — Зараз я вийду і знову зайду. Може, почнемо розмову спочатку?

Він зітхнув.

— Зачекай хвилинку. Вибач, — мовив він. — І чому ми всі такі тонкошкірі? Гадки не маю... Гаразд. Буде краще, якщо почну спочатку.

Він сховав у піхви свій кинджал і перетнув кімнату, щоби сісти у велике крісло з чорного дерева і шкіри.

— Мене непокоїло все те, про що ми розмовляли, — сказав він, — і про що не встигли. Я чекав на слушну мить, коли ти вирішиш свої справи у Tip-на Ноґті й повернешся. Потім я запитував про тебе, але з'ясував, що ти ще не повернувся. Я зачекав іще. Спершу мене просто з'їдало нетерпіння, але потім я почав перейматися, чи не схопили тебе наші вороги. Порозпитувавши ще, я дізнався, що ти забігав, аби тільки побазікати з Рендомовою дружиною — певно, то була надзвичайно важлива розмова — і подрімати. Тоді ти поїхав знову. Мене роздратувало, що ти не повважав за потрібне тримати мене в курсі подій, але я вирішив почекати ще. Зрештою, я попросив Джерарда зв'язатися з тобою через Козир. Коли йому це не вдалося, я захвилювався. Тоді я спробував сам, і хоч мені здавалося, що я торкнувся до тебе на кілька секунд, пробитися не пощастило. Я боявся за тебе, але тепер бачу, що боятися взагалі нема чого. Звідси і грубість.

— Зрозуміло, — мовив я і сів праворуч від нього. — Насправді, для мене час плинув значно швидше, ніж для тебе, тож для мене ця відсутність була неймовірно короткою. Гадаю, ти значно швидше оклигав від своєї рани, ніж я від своєї.

Він злегка всміхнувся і кивнув.

— Це вже хоч щось, — сказав Бранд. — Бальзам на мої рани.

— У мене самого кілька подряпин, — відповів я, — тож не варто їх множити. Ти навіщось хотів мене побачити. Розповідай.

— Тебе щось хвилює, — сказав він. — Можливо, нам варто спершу поговорити про це.

— Гаразд, — відказав я. — Почнімо.

Я повернувся і поглянув на картину на стіні біля дверей. Олійний живопис, доволі похмуре зображення криниці в Міраті, а також двох чоловіків, котрі стоять неподалік від нього біля коней і розмовляють.

— У тебе характерний стиль, — сказав я.

— У всьому, — зауважив він.

— Ти зірвав з язика моє наступне речення, — мовив на те я, дістав Козир Мартіна і передав йому.

Вираз Брандового обличчя не змінився, доки він розглядав його. Він скоса зиркнув на мене, а тоді кивнув.

— Не заперечую, це моїх рук справа, — мовив він.

— Твої руки не тільки цю карту зробили, правда ж?

Він облизав верхню губу кінчиком язика.

— Де ти знайшов Козир? — запитав він.

— Прямісінько там, де ти його залишив, у серці всіх речей — у справжньому Амбері.

— Отже... — він піднявся зі стільця, повернувся до вікна, усе ще тримаючи карту, ніби щоб роздивитися її при кращому освітленні. — Отже, — повторив він, — ти знаєш значно більше, ніж я гадав. Як ти дізнався про первинний Лабіринт?

Я похитав головою.

— Спершу дай відповідь на моє запитання: це ти вдарив Мартіна?

Він знову повернувся до мене. Хвильку повитріщався, а тоді різко кивнув. Його погляд і далі досліджував моє обличчя.

— Чому? — запитав я.

— Мав же хтось, — пояснив він, — відкрити шлях для потрібних нам сил. Ми тягнули жереб.

— І ти переміг.

— Переміг? Програв? — він знизав плечима. — Яке це тепер має значення? Усе пішло не так, як ми планували. Тепер я зовсім інша людина.

— Ти вбив його?

— Що?

— Мартіна, Рендомового сина. Чи помер він унаслідок завданої тобою рани?

Він повернув руки долонями вгору.

— Не знаю, — відказав Бранд. — Якщо він і не помер, то не через те, що я не намагався його вбити. Нема сенсу вдивлятися глибше. Винного ти знайшов. І тепер, коли винуватця знайдено, що ти збираєшся робити?

Я похитав головою.

— Я? Нічого. З того, що мені відомо, юнак міг вижити.

— Тоді пропоную перейти до загальніших питань. Як давно ти знаєш про існування справжнього Лабіринту?

— Достатньо давно, — відказав я. — Про його походження, функції та вплив амберської крові... достатньо давно. Я приділяв більше уваги Дворкіну, ніж тобі здавалося. І все ж не бачив жодної користі від руйнування тканини буття. Тож я вирішив деякий час не будити сплячого Бровка. Доки я не поговорив з тобою, мені навіть не спадало на думку, що Чорна дорога могла з'явитися через таку дурість. Коли ж я прийшов перевірити Лабіринт, то побачив Мартінів Козир і збагнув усе решта.

— Я не знав, що ти знайомий з Мартіном.

— У житті його не бачив.

— Але як тоді ти здогадався, що на Козирі — саме він?

— Я там був не сам.

— Хто ходив з тобою?

Я усміхнувся.

— Ні, Бранде. Зараз твоя черга відповідати. Востаннє, коли ми балакали, ти сказав, що вороги Амбера мчать із Дворів Хаосу, що вони мають доступ до королівства через Чорну дорогу, яка відкрилася через дещо, скоєне Блейзом, Фіоною і тобою, коли ви всі разом мізкували, як би вам захопити трон. Тепер я знаю, що саме ви накоїли. Бенедикт патрулює Чорну дорогу, а я щойно дивився на Двори Хаосу. Нема жодного перегрупування сил, та й руху до нас по дорозі. Знаю, що час у тому місці тече інакше. У них було більше, ніж достатньо, часу, щоб підготуватися до нового наступу. Я хочу знати, що їх стримує. Чому вони досі не рушили? На що вони чекають, Бранде?