Сага про Форсайтів

Від старого дуба до них бігла Голлі, за якою поспішала літня француженка-гувернантка, чиє травлення розладналося двадцять два роки тому під час облоги Страсбурга. Дівчинка зупинилась кроків за десять від них погладити Балтазара, вдаючи, що прибігла тільки для цього. Старий Джоліон, розгадавши її хитрощі, сказав:

— Ну, серденько, ось та леді в сірому, яку я обіцяв тобі показати.

Голлі підвела голову й глянула на Айріні. Він стежив за ними, лукаво примруживши око. Айріні усміхалася, Голлі спочатку поважно придивлялася до неї, потім теж несміливо всміхнулась, а далі в погляді її з'явилося щось глибше. Вона відчуває красу, ця дитина, знає, що добре, що погано! Йому було приємно бачити, як вони поцілувалися.

— Місіс Герон — мадемуазель Бос. Ну, мадемуазель, чи сподобалася вам проповідь?

Тепер, коли жити лишилося зовсім мало, єдина частина служби божої, пов'язана з цим світом, поглинала весь інтерес до церкви, який у нього ще зберігся. Мадемуазель Бос простягла тоненьку павучу руку в чорній лайковій рукавичці — їй доводилося служити в найкращих домах,— і сумовиті очі на її худому пожовклому обличчі, здавалося, питали: «А ви добг'е виховані?» Щоразу, коли Голлі або Джоллі чим-небудь її допікали — а таке бувало частенько,— вона їм казала: «Малі Тейлори ніколи такого не робили — вони були дуже добг'е виховані діти». Джоллі ненавидів малих Тейлорів; Голлі страшенно дивувалася, чому їй не щастить зрівнятися з ними. «Химерна вона якась, ця мадемуазель Бос»,— думав про неї старий Джоліон.

Сніданок вийшов чудовий; шампіньйони, які він власноручно назбирав у теплиці, принесені ним полуниці і ще одна пляшка «Стейнберг Кебінета» породили в ньому якесь запашне натхнення і певність, що завтра в нього буде легенька екзема. Після сніданку вони сиділи під дубом і пили турецьку каву. Він не дуже засмутився, коли мадемуазель Бос пішла писати недільного листа до сестри, що колись була поставила під загрозу своє майбутнє, проковтнувши шпильку,— цей випадок нагадувано дітям кожнісінького дня як застереження, щоб вони їли не поспішаючи і добре пережовували їжу. Під терасою на килимку Голлі й Балтазар дражнили й пестили одне одного, а в затінку старий Джоліон, заклавши ногу на ногу й розкошуючи пахучою сигарою, дивився на Айріні, що сиділа на гойдалці. Легка сіра постать, на якій тремтіли сонячні блищики, ледь погойдувалася, уста напіврозтулились, з-під опущених повік сяяли вологі темні очі. Вигляд у неї був вдоволений. Звичайно, для неї добре приїздити до нього в гості! Старечий егоїзм іще не заполонив його серця, і він і досі міг радіти з чужих радощів; він розумів, що його бажання — це хоч і багато, проте ще далеко не все.