Сага про Форсайтів

Два дні дощів — і настало літо, тепле, ясне. Старий Джоліон гуляв і розмовляв з Голлі. Спочатку він почував себе так, наче йому додалося зросту й сили; потім його охопив неспокій. Мало не щодня вони ішли в гайок і доходили до старої колоди. «Та ні, її немає,— думав він.— Звичайно, нема!» І йому здавалося, наче він став менший на зріст, і він ішов на гору додому, ледве переставляючи ноги, приклавши руку до лівого боку. Іноді в нього з'являлася думка: «Чи вона справді була тут, чи мені це приснилося?» І він дивився кудись у простір, а Балтазар дивився на нього. Певна річ, вона більше не приїде! Він розпечатував листи з Іспанії вже без колишньої нетерплячки. Вони затримуються до липня; довідавшись про це, він, сам собі на диво, відчув, що зможе легко пережити довшу розлуку. Щодня за обідом він скоса позирав туди, де того вечора сиділа вона. Її там не було, і він знову дивився перед себе.

На сьомий день старий Джоліон вирішив: «Треба поїхати до міста замовити черевики». Він звелів Біконові подати коляску й поїхав. Коли минули Патні й наближалися до Гайд парку, йому спало на думку: «А що, коли я заверну в Челсі та провідаю її». І він гукнув:

— Заїдьте до тієї леді, що ви її днями відвозили.

Кучер повернув до нього своє широке червоне обличчя, і його товсті губи вимовили:

— Леді в сірому, сер?

— Атож, леді в сірому.

Наче можуть бути якісь інші леді! Ото ще недотепа!

Коляска спинилася перед невеликим триповерховим будинком, який стояв трохи віддалік від річки. Досвідченим оком старий Джоліон визначив, що помешкання там дешеві «Мабуть, фунтів шістдесят на рік»,— подумав він і, зайшовши досередини, подивився на таблицю з прізвищами пожильців. Прізвища «Форсайт» там не було, але в графі «Другий поверх, помешкання С» стояло: «Місіс Айріні Герон» Виходить, вона перейшла на дівоче прізвище! І це чомусь йому сподобалось. Він поволі зійшов нагору сходами; в боці поколювало. Перш ніж подзвонити, він трохи постояв, чекаючи, поки там перестане сіпати й пекти. Напевно, її немає вдома! І тоді — по черевики! Сумна думка! Нащо йому в такому віці здалися черевики? Він і тих не зносить, що в нього є.

— Господиня вдома?

— Так, сер.

— Скажіть, що її хоче бачити містер Джоліон Форсайт

— Зараз, сер. Прошу сюди.

Старий Джоліон пішов слідом за молоденькою покоївкою — їй від сили було років шістнадцять — у маленьку вітальню із спущеними шторами. Тут було піаніно і більше майже нічого, якщо не брати до уваги ледь чутних пахощів і доброго смаку. Він стояв посеред кімнати з циліндром у руці й думав: «Мабуть, вона живе у великій скруті». Над каміном висіло дзеркало, і він побачив своє відображення. Який же він старий! Почувши шелест, він повернувся. Вона стояла так близько, що він мало не торкнувся вусом її чола, там, де у волоссі сріблилися нитки сивини.