Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
— Я саме був у місті,— мовив він, — і вирішив заглянути до вас, запитати, як ви доїхали того вечора.
Вона всміхнулась, і в нього відразу відлягло від серця. Здається, вона справді рада його бачити.
— Може, ви надінете капелюшок та поїдемо кататися в парк?
Але коли вона пішла надіти капелюшок, він насупився. Парк! Джеймс і Емілі! Дуже можливо, що там катається місіс Ніколас або ще хтось із його любих родичів. А потім вони роздзвонять по всьому місту, що бачили його з нею. Краще не треба! Навіщо будити минуле, давати поживу форсайтів-ській біржі! Він скинув сиву волосину з вилоги свого застебнутого доверху сюртука, потім провів рукою по щоках, вусах, міцному підборіддю. Під вилицями утворилися глибокі западини. Останнім часом у нього пропала всяка охота до їжі,— треба буде сказати тому шарлатанові, що лікує Голлі, нехай випише яких-небудь ліків для підкріплення сил Коли Айріні повернулася і вони сіли в коляску, він сказав:
— А може, краще посидимо в Кенсінгтонському саду? — і додав, лукаво примруживши око — Там ніхто не катається в каретах, — так наче вона знала, на що він натякає.
Вийшовши з коляски, вони вступили в цей притулок обраних і пішли до озера.
— Отже, ви живете під своїм дівочим прізвищем, мовив він.— Це добре.
Вона взяла його під руку
— Дядечку Джоліоне, а Джун мені пробачила?
Він лагідно відповів:
— Авжеж, авжеж! Звичайно, пробачила
— А ви?
— Я? Я пробачив вам, тільки-но зрозумів, як усе сталося.
Може, так воно й було насправді — серце його завжди виправдовувало красу.
Вона глибоко зітхнула.
— Я ніколи не жалкувала... не могла. Чи ви коли-небудь кохали всім серцем, дядечку Джоліоне?
Почувши це дивне запитання, старий Джоліон втупився перед себе. Чи було з ним таке? Та начебто не було. Але йому не хотілося казати цього молодій жінці, чия рука торкалася його руки, чиє життя наче спинило свій плин перед пам'яттю про нещасливе кохання. І він подумав «Якби мені довелося зустріти замолоду вас, я.. я б, може, й накоїв дурниць». І він удався до загальників.
— Кохання дуже дивна річ,— мовив він, часто навіть фатальна. Адже греки — правда ж?— зробили кохання богинею. Мабуть, вони мали слушність, але ж вони жили в золотому віці.
— Філ перед ними схилявся.
«Філ!» Це слово шпигнуло його в серце глибока проникливість раптом підказала йому, чому вона терпить його товариство. Їй кортіло поговорити про свого коханого! Ну що ж! Хай буде й так, якщо це їй приємно І він сказав:
— А він, мабуть, розумівся й на скульптурі
— Так. Він любив рівновагу й пропорції, він любив греків за те, що вони віддалися мистецтву всім своїм єством.
Рівновага! Наскільки йому пригадується, цей молодик узагалі не знав, що таке рівновага; що ж до пропорції,— так, він був досить ставний, але ці дивні очі й гострі вилиці. Де ж тут пропорції?
— Ви, дядечку Джоліоне, теж із золотого віку.
Старий Джоліон озирнувся на неї. Може, вона кепкує з нього? Ні, очі її були м'які, як оксамит. Чи вона до нього підлещується? Але навіщо? Від такого старого дідугана, як він, їй нема чого сподіватися.
— Філ так вважав. Він, бувало, говорив: «Але я не смію сказати йому, як ним захоплююся».
Вона знову своєї. Знову про свого покійного коханого, знову їй кортить поговорити про нього! І він притиснув ліктем її руку, водночас і роздратований цими спогадами, і вдячний, наче збагнувши, що вони з'єднують його з нею.
— Дуже був талановитий молодик,— промурмотів він,— Душно! Спека мені тепер вадить. Посидьмо трохи.
Вони посідали на стільці під каштаном; його широке листя сховало їх від лагідних променів червневого дня. Приємно сидіти тут, і дивитися на неї, і відчувати, що їй до душі його товариство. І, прагнучи зробити все можливе, щоб воно стало їй ще більше до душі, він провадив:
— Мабуть, він показав себе перед вами з такого боку, якого я не бачив. Ви побачили найкраще, що в ньому було. Його художні смаки здавалися мені трохи... новітніми,— він мало не сказав «новомодними».
— Так, але він не раз казав, що ви по-справжньому відчуваєте красу.